Розділ «III»

У дощові ранки Флоран впадав у розпач. Він думав про мадам Франсуа. Відірвавшись од роботи, він біг перемовитися з нею слівцем. Флоран ніколи не бачив її зажуреною. Вона тільки обтріпувалася по-собачому і казала, що й не такі дощі бачила, що вона не з цукру і не розтане від кількох крапель води. Флоран примушував її зайти на хвилину в критий прохід, навіть кілька разів запрошував до Лебігра, де вони обоє зігрівались гарячим вином. Поки мадам Франсуа дружньо поглядала на Флорана, повернувши до нього своє спокійне обличчя, він був цілком щасливий, вдихаючи здорові пахощі полів, які привозила з собою селянка в погану атмосферу паризького ринку. Від неї пахло землею, сіном, сільським повітрям, вільним духом ланів.

— Треба вам приїхати до нас у Нантер, мій голубе,— говорила вона.— Ви побачите мій город; я всі доріжки кмином пообсаджувала... А тут, у вашому поганому Парижі, сморід.

З цими словами вона від’їздила, мокра як хлющ. Розмови з нею якось освіжали Флорана. Він теж намагався працювати якнайбільше, щоб приглушити нервову нудьгу, від якої дуже страждав. Флоран був людиною методичного розуму, й іноді точність розподілу часу доходила в нього до манії. Двічі на тиждень Флоран зачинявся в себе, щоб писати великий твір про Кайєнну. Його кімната, де він жив на повному пансіоні, впливала на нього заспокійливо і заохочувала його, як він думав, до роботи. Флоран розпалював камін, оглядав гранатове деревце, що стояло коло ліжка в ногах, потім сідав до маленького столика і працював до пізньої ночі. Відсунувши молитовник та сонник у глиб шухляди, він потроху наповнив її окремими нотатками, аркушами й різними рукописами. Твір про Кайєнну зовсім не посувався, бо переривався іншими проектами, планами великих робіт, які Флоран накреслював у кількох рядках. Послідовно він склав у загальних рисах проект докорінної реформи адміністративної системи Центрального ринку, проект перетворення зборів за торговельні угоди в таксу, проект нового розподілу провізії по бідних кварталах,— одно слово, цілий гуманний закон, накреслений ще невиразно, закон, що зводився до влаштування громадських комор для різних предметів привозу, щоб забезпечити на кожний день потрібну кількість харчів кожній родині паризьких громадян. Поринувши в роботу по розв'язанню всіх цих важливих питань, Флоран сидів, зігнувши спину, і його довга чорна тінь зливалася з невиразними обрисами мансарди. Зяблик, якого він одного зимового дня підняв на ринку, іноді помилявся, побачивши світло лампи, і скрикував у тиші, порушуваній тільки рипінням пера, що бігало по паперу.

Флоран неминуче повернувся до політики. Він надто багато вистраждав за неї, і, природно, вона стала найголовнішим змістом його життя. В іншому оточенні і при сприятливих обставинах з нього вийшов би чудовий провінціальний учитель, задоволений мирним спокоєм свого містечка. Та з ним повелися, як з вовком, і засланням ніби відзначили його для боротьби. Нервова хвороба Флорана була викликана тільки тим, що збудилися довгі мрії, якими він жив у Кайєнні, і гіркота від незаслужених страждань; вона була наслідком присяги, яку він колись дав самому собі,— помститися за приниження людей, з якими поводилися жорстоко, як з худобою, і тим самим перетворювали на худобу, помститися за принижену справедливість. Велетенський Центральний ринок, надмірна кількість харчів прискорили розв'язку. Ринок уявлявся йому втіленням самозадоволеної тварини, зайнятої перетравленням їжі, втіленням товстопузого Парижа, що обростав салом і нишком підтримував Імперію. Ринок обступав його з усіх боків величезними жіночими грудьми, потворними стегнами, круглими лицями — всіма наочними аргументами проти його худорби, що робила його схожим на мученика, проти його незадоволеного жовтого обличчя. То було черево гендлярства, черево поміркованої чесності, яке роздувалося, щасливе, вилискуюче проти сонця, впевнене, що все йде якнайкраще, що ніколи ще люди спокійної вдачі не відгодовувалися так добре. Флоран мимохіть стискував кулаки й готовий був боротись; спогади про своє заслання роздратовували його тепер гірше, ніж тоді, коли він повернувся до Франції. Ненависть охопила його всього.

Часто він клав перо, захоплений мріями. Жар з каміна кидав на його лице вогняні відсвіти, лампа чадила, а зяблик, сховавши голову під крильце, засинав на одній лапці.

Іноді об одинадцятій годині Огюст, помітивши світло під дверима, стукав до сусіда перед тим, як лягати спати. Флоран відчиняв йому з деякою досадою. Молодий ковбасник сідав, грівся біля вогню, говорив мало і ніколи не пояснював, чого зайшов. Увесь час він поглядав на фотографію, де вони з Огюстіною, обоє вбрані по-святковому, були зняті, тримаючись за руки. Нарешті Флоран зрозумів, що Огюстові просто приємно побути в тій кімнаті, де раніше жила молода дівчина. Якось увечері він, посміхаючись, запитав Огюста, чи вірно він угадав.

— А може, й так,— відповів підмайстер, здивований такою думкою, з якою йому довелося погодитися.— Я ніколи про це не думав і просто заходив до вас, сам не знаючи чого... От коли б сказати це Огюстіні, вона б сміялась... Коли люди збираються одружитися, їм не лізуть у голову такі дурниці.

Коли Огюст бував у настрої для розмови, він звичайно починав балакати про ковбасну, яку мріяв одкрити в Плезансі разом з Огюстіною. Він, видно, був такий переконаний заздалегідь, що може влаштувати своє життя, як сам захоче, що Флоран, кінець кінцем, відчув до нього щось подібне до пошани, дарма що ця самовпевненість дратувала його. І справді, ковбасник був по-своєму недурний; він просто йшов до наміченої мети, і можна було сподіватися, що Огюст її досягне без великих потрясінь, у цілковитому блаженстві. В такі вечори Флоран уже не міг знову взятися до роботи. Він лягав спати незадоволений і знаходив духовну рівновагу, тільки прийшовши до такого висновку: «Огюст — тварина, і нічого більше».

Раз на місяць Флоран їздив у Кламар відвідувати Верлака. Ці відвідування були йому майже приємні. Бідний хворий ще якось жив, на великий подив Гавара, який торік запевняв, що Верлак не протягне більш як півроку. Щоразу колишній інспектор говорив Флоранові, що почуває себе краще й дуже хотів би служити. Та дні минали, і сухотному знову ставало гірше. Флоран сідав біля ліжка, розповідав про події в рибному ряду, силкуючись розважити хворого. Потім клав на тумбочку біля постелі п’ятдесят франків, які видавав Верлаку з своєї платні, а той щоразу сердився, відмовляючись од грошей, дарма що про це було між ними вже домовлено. Потім розмова переходила на інші речі, і гроші спокійнісінько залишалися лежати на тумбочці. Коли Флоран від’їздив, мадам Верлак випроводжала його до воріт. Вона була маленька, повна і дуже плаксива. Її розмова торкалася виключно витрат, до яких призвела хворість чоловіка; вона говорила про курячі бульйони, про кров’яні ростбіфи, біфштекси, пляшки бордо, про витрати на ліки та на платню лікареві. Ця жалібна розмова дуже турбувала Флорана. Спочатку він не розумів, чого хотіла досягти своїми скаргами мадам Верлак. Нарешті, побачивши, що шановна дама невгаває і скаржиться, згадуючи, як раніше вони жили чудово, коли одержували тисячу вісімсот франків платні, заступник Верлака несміливо запропонував їй видавати ще грошей, без відома чоловіка. Вона відмовлялась, а потім раптом заявила, що їй буде досить п’ятдесяти франків додатково. Протягом місяця мадам Верлак часто писала листи до того, кого називала своїм «благодійником»; у неї був дрібний англійський почерк, легкий стиль, і вона сповнювала приниженими фразами якраз три сторінки, щоб попросити десять франків; таким чином, півтораста франків тимчасового заступника мало не всі переходили до Верлаків. Чоловік, мабуть, не знав про це, а жінка мало не цілувала рук Флоранові. Це добре діло служило Флоранові великою втіхою; він ховався з ним, мов із забороненою насолодою, як справжній егоїст.

— Цей чорт сміється з вас!—казав часом Гавар.— Він тепер розкошує, маючи з вас прибуток.

Нарешті Флоран, який не звертав уваги на ці слова, сказав одного разу:

— Тепер ми домовилися, що я віддаватиму Верлакові всього двадцять п’ять франків.

А втім, Флоран ні в чому собі не відмовляв. Кеню, як і раніше, давали йому кімнату і їжу, а кількох франків, що залишалися в нього, достатньо було, щоб випити ввечері у Лебігра. Потроху його життя стало розміреним, мов механізм годинника. Він працював у себе в кімнатці, двічі на тиждень, від восьмої до дев’ятої вечора, давав уроки Мюшеві, один вечір дарував красуні Лізі, щоб не гнівити її, а решту часу просиджував у заскленому кабінеті з Гаваром та його друзями.

До Мегюденів Флоран приходив з трохи сухуватою чемністю вчителя. Їхня квартира, мебльована на старовинний лад, подобалася йому. Внизу, у торговця вареною городиною, його зустрічали нудні запахи кухні: чашки з шпинатом, миски щавлю стигнули в глибині маленького подвір’ячка. Потім гість підіймався крученими слизькими сходами, приступки яких, витерті, осілі, покосилися і були дуже ненадійні. Мегюдени займали весь другий поверх. Мати ніяк не згоджувалася перемінити квартиру, дарма що їхні справи поліпшились, і не звертала уваги на прохання дочок, яким хотілось жити в новому будинку на широкій вулиці. Стара впиралася, кажучи, що там і помре, де прожила стільки років. А втім, сама вона задовольнялася темненькою комірчиною, віддавши кімнати дочкам, Клер та Нормандці. Остання як старша захопила велику, гарну кімнату, вікнами на вулицю. Клер так образилася за це, що не схотіла оселитися в сусідній кімнаті з вікном на подвір’я. Вона влаштувала собі спальню по той бік площадки, майже на горищі, не потурбувавшись навіть поштукатурити й побілити стіни. У неї був свій ключ від кімнатки; дівчина почувала себе вільною і, як тільки родичі починали суперечити їй, зачинялась у себе.

Флоран приходив до Мегюденів під кінець обіду. Мюш кидався йому на шию, і гість якусь хвилину розмовляв з дитиною, поставивши її між колінами. Потім, коли клейонка була чисто витерта, починався урок на краю стола. Красуня Нормандка приймала вчителя привітно. Під час уроку вона щось плела або шила, присуваючи свій стілець ближче, щоб користуватися світлом лампи; часто-густо молода жінка опускала голку, стежачи за уроком, який цікавив її. Незабаром вона відчула,велику пошану до вченого пана, який по-жіночому лагідно розмовляв з її хлопчиком і з ангельським терпінням повторював йому свої вказівки. Тепер Луїза зовсім не мала його за такого негарного і навіть потроху почала ревнувати його до красивої ковбасниці. Вона намагалася сісти ближче й поглядала на нього з усмішкою, від якої вчитель ніяковів.

— Мамо, та ти ж мене під лікоть штовхаєш,, заважаєш писати!—сердився Мюш.— Ось бачиш, я чорнилом капнув. Та відсунься ж далі!

Згодом Нормандка почала погано говорити про красуню Лізу. Вона казала, що ковбасниця приховує свої роки і затягується в корсет так, що не може дихати. Якщо ковбасниця приходить вранці в магазин уже затягнена, прилизана, добре зачесана, то, мабуть, тому, що на неї страшно було б глянути в ранішньому негліже. При цьому Луїза трошки підносила руки, показуючи, що вдома вона ходить без корсета; молодиця посміхалася, виставляючи свої чудові груди, що перекочувалися, жили й рухалися під тоненькою, недбало застебнутою блузкою. Урок переривався. Зацікавлений Мюш дивився, як мати підіймає руки. Флоран слухав, навіть усміхався, думаючи собі, що жінки — кумедні створіння. Суперництво між красунею Нормандкою та красунею Лізою смішило його.

Тимчасом Мюш докінчував сторінку краснопису. Флоран, який сам писав дуже гарно, заготовляв зразки, пишучи великими й меншими літерами на аркушиках паперу довгі слова, що займали цілий рядок. Особливо подобалися йому слова: «тиранічно», «свободовбивство», «антиконституційний», «революційний»; іноді він давав хлопчикові переписувати цілі вирази на зразок: «Настане день справедливої кари», «Муки правого — присуд неправому», «Коли настане час, винуватця буде скинуто». Заготовляючи ці прописи, Флоран наївно скорявся тим ідеям, що невідступно переслідували його; він забував і про Мюша, і про красуню Нормандку, і про все навколишнє. А Мюш переписав би хоч і весь «Суспільний договір». Він сумлінно виводив на цілих сторінках слова: «тиранічно» або «антиконституційний», вимальовуючи кожну літеру.

Стара Мегюден увесь час, аж доки Флоран не йшов додому, крутилася біля столу, незадоволеио бурмочучи собі під ніс. Вона, як і раніше, відчувала до Флорана непримиренну злобу. На її думку, безглуздо було силувати дитину вчитися по вечорах, у той час, коли діти повинні спати. Вона, безперечно, виставила б «худого довгаля» за двері, коли б старша дочка, після жорстокої сцени, не заявила їй просто у вічі, що переїде на окрему квартиру, якщо їй не дозволять приймати в себе, кого вона хоче. А втім, ця суперечка щовечора розпочиналася знову.

Що хоч кажи,— товкла своє стара,— а в нього наврочливі очі... Всі худі — люди непевні. Худий ніякого сумління не має... Я ніколи не бачила між ними путньої людини. А в цього живіт запав, вір моєму слову: адже він плаский, як дошка... Та й на обличчя препоганий! Мені вже шістдесят другий минає, а й то я не спокусилася б на такого!