Розділ «IV Як на небі»

— А він там був?

— Так, він там був. Він там живе. У руїнах. Він не при своєму розумі. Напевно, його треба відіслати додому.

— Додому? Отакої! — Голос Ґрейнджер звучав гірко. — Хто б міг подумати!

Жінка зникла з Пітерового поля зору і зробила — він не побачив, що саме, — якийсь різкий або навіть несамовитий рух. Почувся дзенькіт.

— Із тобою все гаразд, Ґрейнджер? — почувся чоловічий голос, частково співчутливий, частково застережливий.

Лікар-новозеландець. Остін.

— Не чіпайте мене, — відказала Ґрейнджер. — Зі мною все гаразд. Усе просто пречудово.

Пітер раптом усвідомив, що сморід алкоголю, який він відчував, ішов не тільки від його одягу. У повітрі витав іще один різкий запах, запах спирту, який міг з’явитися від розірваного пакета хірургічних серветок, а міг і від кількох порцій віскі. Віскі, випитого Александрою Ґрейнджер.

— А може, Тартальйоне щасливий там, де він зараз, — почувся ще один голос, цього разу жіночий, — Флорес, медсестри.

Вона говорила спокійно, наче зверталася до дитини, яка побачила кота на дереві й наївно наполягає, щоб хтось заліз і врятував його.

— О, так, я впевнена, щасливий як слон, — із сарказмом відбрила Ґрейнджер так стрімко, що Пітер уже не сумнівався: вона напідпитку. — Щасливий як ніхто на світі. Егей, як вам це подобається — «як ніхто на світі»? Нічогенький дотеп, еге ж? Чи, може, не дотеп... Може, іронія? Ти як би це назвав, Пітере?

— Може, краще дамо пацієнтові трохи отямитися? — порадив Остін.

Ґрейнджер не звернула на нього уваги.

— Тартальйоне був щирим італійцем — хтось із вас знав про це? Я маю на увазі, справжнім. Він виріс в Онтаріо, але народився... я забула... він розповідав мені колись, як називається те місце...

— Напевно, це не дуже стосується того, що ми робимо тут зараз? — зауважив Остін.

Голос його, хоча й чоловічий, набув трохи плаксивих ноток. Він не звик мати справу з нерозважливими колегами.

— Звісно, звісно, — відказала Ґрейнджер. — Ми всі тут нізвідки, я забула, даруйте мені. Ми довбаний Іноземний легіон, як каже Туска. Та й, зрештою, хто ж захоче додому? Хто захоче додому, коли там усе так хріново, а тут усе так фантастично? Це ж треба бути божевільним, правда?

— Не треба, Ґрейнджер, — застерегла її Флорес.

— Заспокойся, — сказав Остін.

Ґрейнджер почала хлипати.