Розділ «II На Землі»

На Землі

10

Найщасливіший день у моєму житті

Пітер висів у сітці між небом і землею, а тіло його обліпили сині комахи. Вони не живилися ним, лише використовували як місце свого перебування. Досить було Пітерові потягнутися чи кашлянути, як жучки злітали з нього чи зістрибували кудись, а потім знову поверталися. Він не заперечував. Вони не лоскотали його. Сиділи собі спокійно.

Пітер не спав уже кілька годин, поклавши голову на випростану руку й дивлячись на обрій. Сходило сонце. Закінчувалася довга ніч, його п’ята ніч, яку він провів серед оазян.

Хоча, якщо бути точним, зараз оазян поблизу не було. Пітер лежав сам-один у гамаку, який він влаштував собі, натягнувши сітку між двома опорними стовпами його церкви. Його майбутньої церкви. Чотири стіни, чотири внутрішні стовпи, без даху. Всередині також нічого, окрім деякого знаряддя, мотузок, складених кільцями, цебер із будівельним розчином і масляних жарівень. Жарівні вже захололи й лише зблискували у світанкових променях. Вони не слугували для жодної релігійної мети — аж ніяк; натомість виконували суто практичну функцію: протягом тривалого періоду темряви, коли починався кожен робочий «день», їх запалювали, щоб освітлювати процес будівництва, і гасили, коли останній оазянин ішов додому, а «отеь Пітер» лаштувався відпочивати.

Його паства працювала сумлінно, щоб якомога швидше побудувати святиню, але зараз їх не було тут, разом із Пітером, поки що не було. Вони, мабуть, ще спали у себе вдома. Оазяни швидко втомлювалися і через це спали подовгу. Вони працювали годину-дві, а потім, була ця робота важкою чи ні, йшли додому і якийсь час відпочивали в ліжку.

Пітер потягнувся у своєму гамаку, пригадав собі, як виглядають ці ліжка, і зрадів, що зараз не лежить в одному з них. Вони нагадували старовинні ванни, вирізьблені з якогось цупкого, щільного моху, легкого, як бальсове дерево. Ці ванни було встелено схожим на вату матеріалом, що сповивав людину, яка вмощувалася туди, м’яким, пухнастим коконом.

Триста годин тому, коли величезне піднесення першого дня минулося і Пітер знемагав від утоми, йому запропонували таке ліжко. Із пошани до гостинності господарів він погодився, і йому побажали за їхніми звичаями довгого й доброго спочинку. Але Пітерові заснути не вдалося.

Почати б із того, що був день, а оазяни не відчували потреби затемняти свої спочивальні й спали просто під найяскравішим сонячним промінням. Мружачись проти сліпучого сяйва, Пітер усе одно заліз у ліжко, сподіваючись, що втратить свідомість бодай через виснаження. На жаль, виявилося, що ліжко тільки заважає спати. Власне кажучи, навіть лежати там було нестерпно. Пухнаті ковдри швидко просякли потом і водяною парою, від них тхнуло нудотним запахом кокосу, а ванна, хоч і більша за всі решта, була трохи замала. Пітер підозрював, що її витесали спеціально для нього, і тому вирішив будь-що пристосуватися до неї.

Але все було марно. До безглуздого ліжка й надміру світла додався ще й шум. Того першого дня біля нього спали чотири оазянина, які називали себе Обожнюва Іуа Номер Один, Обожнюва Іуа Номер П’ятдеят отири, Обожнюва Іуа Номер імдеят Віім, Обожнюва Іуа а Номер імдет Дев’ять — і всі четверо дуже голосно дихали вві сні, відразливо цмокаючи й булькаючи. Їхні ліжка стояли в іншій кімнаті, але в оселях оазян немає дверей, які б зачинялися, і до Пітера долинав кожен їхній віддих, кожен шморг носом, кожен в’язкий ковток. У своєму ліжку вдома він звик до ледве чутного дихання Беа, до нечастого зітхання Джошуа, але не до такого гамору. Лежачи в оазянському будинку, він пригадав схожий, давно забутий епізод зі свого минулого життя: як працівник благодійної організації підібрав його на вулиці й помістив до нічліжки для безхатьків, більшість із яких, подібно до Пітера, були алкоголіками й наркоманами. І як посеред ночі він ушився звідти, назад, на холодну вулицю, щоб усамітнитися в якомусь спокійному місці й перекуняти там.

Отож, Пітер лежав у гамаку, підвішеному просто неба у своїй ще не збудованій церкві, посеред цілковитого пустельного спокою, що панував цієї світанкової години на Оазі.

Цього разу сон Пітера був міцний і глибокий. Він завжди добре спав на свіжому повітрі: мабуть, давалися взнаки його безпритульні роки, коли Пітер у коматозному стані лежав у громадських парках чи під’їздах, лежав так нерухомо, що люди помилково вважали його мерцем. Без алкоголю зануритися в сон було трохи тяжче, але не набагато. Пітер відчував, що впоратися з настирливим, насиченим вологою повітрям Оази буде легше, якщо повністю піддатися йому. Перебувати у приміщенні, не маючи при цьому змоги цілком відгородитися від зовнішнього середовища — ні се ні те — було найгірше. Будинки оазян не зачинялися герметично, там не було кондиціонерів, як на аміківській базі; крізь нічим не затулені вікна вільно шугали підступні повітряні круговерті. Це чимось бентежило: лежати в ліжку загорнутим у ковдру та уявляти щохвилини, як повітря довкола тебе невидимими пальцями підіймає укривала й прослизає досередини. Значно краще було просто неба, в самісінькій бавовняній одежині. За якийсь час, якщо будеш достатньо сонливим, відчуєш, наче лежиш на мілині, а вода лагідно обмиває тебе.

Прокинувшись сьогодні, Пітер помітив, що його руки там, де дишдаша не прикривала їх, укрилися химерними ромбічними візерунками, відтисками сітки. Через це Пітерова шкіра була схожа на крокодилячу. Хвилини дві-три, доки сліди не зійшли, він забавлявся, фантазуючи, ніби перетворився на людину-ящірку.

Господарі дуже добре сприйняли відмову гостя спати в їхньому ліжку. Того першого дня, кілька годин по тому, як оазяни всі разом, як у них заведено, відійшли до сну, коли Пітер уже досить довго сидів у ліжку, молився, думав, совався, сьорбав воду з пластикової пляшки, перечікуючи час, щоб нікого не образити, не наважуючись поки що втекти звідти, він відчув, що хтось зайшов до кімнати. Це був Обожнювач Ісуса Номер Один, оазянин, який першим зустрів його в поселенні. Пітер подумав, чи не варто вдати, ніби він пробудився від глибокого сну, однак вирішив, що така дитяча комедія нікого не обдурить. Він усміхнувся й привітався, помахавши рукою.

Обожнювач Ісуса Номер Один підійшов до Пітерового ложа і став у його ногах, схиливши голову. Він був повністю закутаний у свій блакитний балахон, на голові мав каптур, черевики на ногах і рукавиці на руках, які він тримав перед собою, зчепивши на животі. Його бридкого лиця не було видно, тож Пітер спробував уявити собі під цією темною запоною відлоги людські риси.

Коли Номер Один заговорив, голос його звучав стишено, щоб не розбудити решту оазян. Слабкий, приглушений звук, моторошний, наче скрип дверей у далекому домі.

— Ти молия, — промовив оазянин.

— Молюся, — прошепотів у відповідь Пітер.