Розділ «IV Як на небі»

— Мені потрібна твоя допомога, — промовив він.

— Ти нікуди не їдеш, — відказала Ґрейнджер. — Принаймні, не зі мною.

Минула якась мить, перш ніж Пітер збагнув, про що вона: жінка відмовлялася везти його в машині кудись, де його здоров’ю може бути завдано шкоди.

— Я щойно намагався надіслати листа своїй дружині, — сказав Пітер, — і його заблокували. Я мушу його надіслати. Будь ласка, допоможи.

Ґрейнджер відклала олівець і загорнула теку.

— Не хвилюйся, Пітере, я можу це владнати, — промовила вона. — Напевно. Залежить від того, наскільки погано ти поводився.

Жінка підвелася, і знову Пітер зауважив, що вона невисока на зріст. Однак тієї миті йому здавалося, що він іще нижчий; він був маленьким хлопчиком, у якого вкрали щойно куплений йому велосипед, він був жалюгідним позориськом, що розвалився на забльованій канапі в селфордському домі п’ятидесятників, він був місіонером-незграбою, який дійшов краю, — і кожному з цих Пітерів лишалося єдине: здатися на ласку багатостраждальної жінки: матері, яка могла запевнити, що він для неї цінніший за будь-який дорогий подарунок, дружини, яка могла переконати, що все одно його любить, хоч він і порушив свою врочисту обіцянку, подруги, що могла витягнути його з цієї останньої халепи. Коли вже на те пішло, саме на ласку цих жінок, а не на Ісусову, здавався Пітер, і саме їм було вирішувати, чи він, урешті-решт, не зайшов надто далеко.

Коли вони вдвох опинилися в Пітеровому номері, там панував гармидер. Його рюкзак, брудний після всіх подорожей, лежав на підлозі посеред кімнати, а довкола нього валялися клубки шерсті, що попадали зі стільця. По столу між перекинутою пляшечкою та приписом Ґрейнджер, що й коли приймати за потреби, розкотилися пігулки. Це було дивно, адже Пітер не пригадував, що відкорковував пляшечку. На постіль було соромно дивитися: простирадла були такими перекрученими, наче Пітер боровся з кимось на ліжку.

Ґрейнджер, не звернувши уваги на безлад, сіла в крісло і взялася читати листа, якого Пітер написав Беа. Обличчя її не зраджувало жодних емоцій, хоча губи раз чи два затремтіли. Може, вона не дуже добре читала, і їй мимоволі хотілося вимовити слово вголос? Пітер стояв поруч і чекав.

— Мені потрібен твій дозвіл, щоб змінити це, — сказала Ґрейнджер, коли закінчила.

— Як змінити?

— Прибрати кілька... проблематичних тверджень. Щоб Спрінґер пропустив лист.

— Спрінґер?

Пітер гадав, що його лист блокує якась автоматична програма, що бездумно просіює його слова.

— Ти хочеш сказати, що Спрінґер читає всі мої листи?

— Це його робота, — відповіла Ґрейнджер. — Одна з його робіт. У нас тут у кожного, як ти вже помітив, чимало всіляких обов’язків. «Постріл» перевіряють декілька людей. Я цілком певна, що зараз це саме Спрінгер.

Пітер пильно поглянув на жінку. На її стомленому обличчі не було помітно ні сорому, ні відчуття провини, ні намагання виправдатися. Вона просто повідомляла Пітерові подробиці їхнього аміківського розподілу обов’язків.

— То ви по черзі читаєте мої особисті листи?

Лише зараз на обличчі Ґрейнджер проявилося усвідомлення того факту, що існують людські світи, у яких такий стан речей здається не зовсім нормальним.

— То й що? — зухвало відказала вона. — Хіба Бог не читає твої думки?