Розділ «IV Як на небі»

— Люди, та ви ж зовсім не люди. Ви не люди, трясця вашій матері!

— У цьому зовсім немає потреби, — сказала Флорес.

— Та що ти знаєш про потреби? — закричала Ґрейнджер, уже в істериці. — Забери від мене свої срані лапи!

— Ніхто тебе не чіпає, ніхто тебе не чіпає, — спробував заспокоїти її Остін.

Знову з гуркотом щось перекинулося — мабуть, металевий стояк для крапельниці.

— Де мій татко? — заскімлила Ґрейнджер, вивалюючись із палати. — Я хочу до татка.

Коли двері загримнулись, у палаті запала тиша. Пітер навіть не був упевнений, що Остін іще тут, але Флорес, здавалося, досі метушилася десь поряд, поза Пітеровим полем зору. Шия йому закостеніла, а в голові стугоніло від болю. Рідина неквапливо перетікала з пакета Пітерові у вену. Коли вона викрапала вся, пакет обвис і зморщився, як презерватив, і Пітер запитав, чи йому можна йти.

— Доктор Остін хотів щось обговорити з вами, — відказала Флорес, виймаючи катетер із його вени. — Він має ось-ось повернутися.

— Може, пізніше, — сказав Пітер. — Зараз мені дуже треба йти, справді.

— Краще буде, якщо ви залишитеся.

Пітер зігнув-розігнув пальці. З крихітного проколу, де щойно був катетер, витекло трохи яскраво-червоної крові.

— Можете заклеїти мені це лейкопластирем?

— Так, звісно, — відказала Флорес, порпаючись у шухляді. — Доктор Остін сказав, що ви маєте... е-е... неабияк зацікавитися. Він хоче побалакати про ще одного пацієнта.

— Про кого ж це?

Пітерові кортіло щонайшвидше забратися звідси; він миттю мусить написати Беа. Йому належало написати їй давним-давно, замість того щоб у мелодраматичному чаді їхати бозна-куди.

— Не можу сказати, — відповіла Флорес, насупивши своє мавпяче чоло. — Якби ви просто зачекали...

— Вибачте, — відказав Пітер. — Я повернуся, обіцяю.

Промовляючи це, він знав, що може не дотримати свого слова, але бажаного домігся: Флорес відступила, і Пітер вийшов із палати.

Не маючи жодних інших свідчень зазнаних ним страждань, окрім невеличкого шматочка вати, приклеєного до зап’ястка, Пітер ішов до свого номера, нетвердо тримаючись на ногах, однак таки живий. Багато аміківців, яких він перестрівав у коридорах, скоса поглядали на його жалюгідну постать. За кілька метрів до своєї кімнати Пітер зустрів Вернера.

— Привіт, — сказав той і, проходячи повз, підняв угору два товсті пальці.