Розділ «IV Як на небі»

Як на небі

23

Випити зі мною

Укуси все-таки виявилися отруйними. Пітер був певен цього. Рани під бинтами видавалися чистими, але отрута своє вже зробила. Розгалужена сітка вен і артерій під шкірою старанно розносила затруєну кров до всіх органів, насичувала трутизною його мозок. Це було тільки питання часу. Спершу він почне марити — і Пітер відчував, що марення вже насувалося, — а потім його організм вимкнеться: нирки, печінка, серце, кишки, легені — усі ті дивовижним чином взаємозалежні грудки м’яса, яким для своєї діяльності потрібне чисте від отрути паливо. А відтак його тіло вижене зі себе душу.

Сидячи досі за «пострілом», Пітер здійняв очі до стелі. Він так довго вдивлявся у слова Беа, що вони закарбувалися на його сітківці і тепер знову з’явилися перед очима, нечіткі, наче пліснява. Лампочка, що висіла над його головою, була з тих, що бережуть енергію, зроблена не колбою, а спіраллю, схожа на шматок радіоактивної кишки, що теліпається на дроті. Над нею тонка накривка стелі й даху, а над ними... що над ними? Де у цьому Всесвіті була Беа? Угорі, внизу, ліворуч від Пітера, праворуч? Якби він міг літати, якби він міг долати простір швидше за світло, що йому з того? Він не мав жодної гадки, куди летіти.

Він повинен померти не в цій кімнаті. Ні-ні, тільки не в цій вихолощеній комірці, вміщеній у вдавано величне сховище з бетону і скла. Будь-де, лише не тут. Він піде... піде звідси. До . Може, вони знають, як його вилікувати. Якимись народними засобами. Напевно, все ж не знають, зважаючи на те, як вони голосили, коли побачили, що Пітера покусано. Але він має померти серед них, не тут. І не можна зустрічатися з Ґрейнджер; будь-що треба уникати її. Вона марнуватиме ту дрібку часу, яка ще лишилася Пітерові, намагаючись не відпустити його з бази, затягти до лазарету, де він помре під безглуздим наглядом, і їм лишиться тільки запхнути його до холодильної камери в морзі.

«Скільки мені лишилося, Господи? — молився Пітер. — Лічені хвилини? Години? Дні?» Але не про все можна запитувати Бога. Із дечим, не відомим напевне, потрібно зустрічатися самому.

— Привіт, — сказав Пітер гладкій жінці з татуюванням змії, вартівниці, яка перепиняла йому шлях до втечі. — Здається, ви ніколи не казали мені свого імені. Але вас зовуть Крейг, правда ж? На табличці на ваших дверях написано «Б. Крейг». Приємно вас бачити знову.

Жінка поглянула на Пітера, як на прокаженого.

— Із вами все гаразд?

— Так, просто трохи... недоспав, — відповів він, пожираючи очима машини, припарковані за її спиною.

Їх було штук шість, зокрема і та, якою Ґрейнджер возила ліки. Пітер сподівався, що зараз вона міцно спить у своєму ліжку, пускає слинку на подушку, сховавши під укривало свої гарненькі пошрамовані руки. Пітер не хотів, щоб вона почувалася винною за те, що він збирався зробити. Краще перекласти цей тягар на Крейг, якій, як і всім решта тут, буде байдуже до його смерті.

— А що означає «Б.»? Яке це ім’я?

Жінка насупилася.

— Чим я можу вам допомогти?

— Я хотів би... е-е... взяти машину.

До його язика вже було підвішено цілий потік слів, готових зірватися, щоб відкинути вбік будь-які заперечення і побороти її нехіть. «Роби що я кажу. Роби що я кажу. Тобі відразу казали, що мені потрібна буде машина; тепер сталося те, про що тебе попереджали. Тож не створюй клопоту, не опирайся, просто скажи „так“».

— На годину-дві, не більше, — додав Пітер, відчуваючи, як піт обпікає чоло. — Будь ласочка.

— Звісно, без проблем. — Жінка махнула рукою в бік чорного авто-універсала, яке скидалося Пітерові на катафалк. — Як щодо цього? Курцберг на ньому весь час їздив.