Розділ «IV Як на небі»

— Твоє прізвище досі Ґрейнджер.

— Багато жінок не змінюють прізвища після одруження, — відказала жінка. Нагода посперечатися з Пітером, схоже, трохи її збадьорила.

— Моя дружина змінила, — сказав Пітер. — Беатріс Лі. Беа Лі, — він ніяково усміхнувся. — Звучить кумедно, я знаю. Але вона ненавиділа свого батька.

Ґрейнджер похитала головою.

— Ти не можеш ненавидіти власного батька. Глибоко в душі не можеш. Ніхто не може. Він створив тебе.

— Облишмо це, — мовив Пітер. — А то ще перейдемо на релігію.

Катафалк Курцберґа був уже лише цяткою на обрії. Просто над ним висіло блискуче гроно дощу.

— Як ти назвеш свою дитину? — запитала Ґрейнджер.

— Не знаю, — відповів Пітер. — Це все... мені поки що тяжко це все усвідомити. Трохи лячно. Кажуть, це змінює тебе назавжди. Я не маю на увазі, що не хочу змінюватися, але... Ти бачиш, що коїться у світі, ти бачиш, куди все котиться. І наважитися наразити на таку небезпеку дитину, невинну дитину, беззахисну перед бозна... хтозна-чим... — Пітер затнувся й замовк.

Ґрейнджер мовби й не слухала його. Вона заскочила на бігову доріжку й завихляла стегнами, як танцюристка, ноги тримаючи нерухомо, щоб поглянути, чи доріжка рушить із місця. Потім гойднула тазом. Доріжка зрушилася, може, на кілька сантиметрів.

— Твоя дитина буде новачком у цьому світі, — сказала Ґрейнджер. — Вона не думатиме про все те, що ми втратили, про всі ті місця, що пішли димом, про всіх тих людей, що загинули. Усе це стане історією, як динозаври. Історією, яка трапилася за непам’ятних часів. Важитиме лише завтра. Лише сьогодні, — вона всміхнулася. — На кшталт, що там у нас сьогодні на сніданок.

Пітер засміявся.

— Ти вже зібрала речі? — запитав він.

— Авжеж. Я сюди не брала майже нічого. Назад повертатимуся так само.

— Я теж уже зібрався.

На збирання Пітерові знадобилося щонайбільше три хвилини. У його валізі не було майже нічого. Паспорт. Ключі від будинку, який, коли Пітер до нього дістанеться, уже може мати інакший замок. Декілька олівцевих недогризків. Яскраво-жовті черевики, зшиті для нього Номером П’ять, кожен стібок яких було зроблено неймовірно обережно, щоб не покалічити рук. Штани, які спадали з Пітера, кілька футболок, які висіли на ньому так, що здавалося, ніби він біженець, якого благодійники одягнули в чужі речі. Ще щось? Здається, більше нічого. Решту одягу, який він привіз із собою, було попсуто цвіллю або ж пущено на ганчірки під час спорудження церкви. Пітер знав, що, коли він повернеться додому, там буде холодно і він не зможе розгулювати в дишдаші, голий під сподом, але про це він думатиме згодом.

Найдивніше те, що в Пітеровому рюкзаку не було Біблії. Він тримав її біля себе від дня свого навернення, вона розраджувала, надихала й утішала його так багато років, він гортав її сторінки не одну тисячу разів. Пальці його, либонь, лишили на бавовняному папері стільки клітин, що з їхнього ДНК можна було виростити нового Пітера. «Перед тим як ти прийов, — сказала колись Обожнювачка Ісуса Номер Сімнадцять, — ми були одинокі й безпорадні. Тепер, пільно з тобою, ми ильні». Пітер сподівався, що його дорогоцінна Біблія короля Якова додасть сили їй та іншим Обожнювачам Ісуса. Їхня власна Книга дивних нових речей.

Однаково вся вона зберігалася у Пітера в голові. Усе важливе, все те, що може йому знадобитися. Він був цілком переконаний, що здатен хоч зараз переказати напам’ять усе Євангеліє від Матвія, усі його двадцять вісім розділів, окрім самого початку, там, де Єзекія породив Йоатама. Пітер пригадував, як Беа читала йому шостий розділ у спальні своєї крихітної квартири, коли вони вперше були разом, пригадував її голос, ніжний і палкий, коли вона казала про небесне святилище, де ніщо не може знищити коштовні речі: «Бо де скарб твій, там буде й серце твоє!» Пітер подумав про останні слова цього Євангелія і про їхнє значення, яке вони можуть мати для двох людей, що кохають одне одного:

«Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь».