Розділ «IV Як на небі»

Пітер був занадто втомлений, щоб сперечатися. Він знав, що тут немає ні тропічних лісів, ні гір, ні водоспадів, ні вишукано підстрижених парків, ні міських краєвидів, від яких забиває дух, ні готичних соборів, ні середньовічних замків, ні жирафів, ні снігових барсів, ні всіх інших тварин, назви яких він уже позабував, не було жодних туристичних місць, до яких, за його спостереженнями, такі ласі люди, жодних принад того земного життя, яким він, сказати по правді, ніколи й не жив. Велич Праги для Пітера була не більш ніж невиразним спогадом про листівку з її краєвидом, фламінго — лише кадрами з відео; він ніде не був, він нічого не бачив, Оаза стала першим місцем, до якого він дозволив собі прихилитися. Першим місцем, яке він полюбив.

— Так, — зітхнув Пітер. — Тут гарно.

— Та ти несповна розуму, падре! — вигукнув Тартальйоне. — Ти схибну-у-увся. Loco-loco-loco[87]. Тут так само гарно, як у могилі з хробаками. Повітря сповнене голосів, ти помітив це? У твоїх вухах черви, вони зариваються все глибше й глибше. Ти гадаєш, що це лише кисень і волога, але це щось більше, щось значно більше. Вимкни двигун своєї автівки, вимкни всі розмови, вимкни довбаного Бінґа Кросбі, і що тоді ти почуєш замість тиші? Голоси, старий, ти почуєш голоси. Вони ніколи не полишають тебе, вони рідкі, вони, наче рідка мова, просякають шурх-шурх-шурх у твої вушні канали, в горлянку, в дупу. Агов! Ти що, засинаєш? Навіть не думай помирати тут, аміґо, ніч довга, і мені потрібне товариство.

Ядучий запах самотності Тартальйоне розвіяв трохи туман у Пітеровій голові. Пітеру спало на думку запитати про те, про що він давно вже мав запитати. Беа про це подумала б відразу ж.

— А Курцберг тут?

— Що?

Питання заскочило лінгвіста зненацька і збило з курсу, яким він нісся на всіх парах, виголошуючи свою тираду.

— Курцберг. Він також тут живе? З тобою?

Запала тривала мовчанка.

— Ми з ним розійшлися, — нарешті озвався лінгвіст. — Не дійшли згоди з питань, так би мовити, філософського характеру.

Пітер не міг більше говорити, але видав звук, що мав означати нерозуміння.

— Все через  — пояснив Тартальйоне. — Через цих моторошних, миршавих безцюцюрників, сраколизів і маленьких пастельних покидьків, — він голосно сьорбнув і ковтнув. — Курцберґ любив їх.

Минув іще якийсь час. Повітря лагідно шепотіло, невпинно розвідуючи межі кімнати, її пустоти, випробовуючи стелю, штурхаючись у кути між стінами, підмітаючи підлогу, обмірюючи тіла, розчісуючи волосся, облизуючи шкіру. Один чоловік дихав важко, з надсадою, другий узагалі ледве дихав. Схоже було, що лінгвіст сказав усе, що хотів сказати, і тепер загубився у власному розпачі, який стоїчно намагався витримувати.

— До того ж, — додав Тартальйоне останньої миті, перш ніж Пітер знепритомнів, — я не терплю людей, які відмовляються випити зі мною.

24

«Метод Ісуса»

Ніч повинна була тривати довше. Значно довше. Темрява мала тримати його в полоні ще сотні, а може, навіть тисячі років, доки Господь не воскресить мертвих і не підійме їх усіх із землі.

Саме це й збентежило Пітера, коли він розплющив очі. Він мав би бути під землею або ж лежати під якимось покривалом у темному домі в покинутому місті, ще не зотлілий, просто купа нерухомої матерії, яка вже не може відчувати або бачити. І світла не мало би бути. Тим паче такого сліпучо-білого, яскравішого, ніж із неба.

Це не було світло загробного життя, то було світло лікарняної палати. Авжеж, Пітер пригадав тепер. Він зламав обидві ноги, коли тікав від правоохоронців, його забрали до лікарні й накачали знеболювальним, щоб таємничі постаті в масках змогли зібрати докупи уламки його кісток. Тепер уже не побігаєш, доведеться прийняти те, що йому приготовано. Над Пітером пропливає обличчя жінки. Обличчя прекрасної жінки, яка схиляється над ним, наче над немовлям у колисці. На грудях у неї табличка з іменем «Беатріс». Вона медсестра. Пітер закохався в неї з першого ж погляду, немовби все своє життя тільки й чекав на цю жінку. Можливо, колись він навіть одружиться з нею, якщо вона скаже «так».

— Беа, — прокавкав Пітер.