Розділ «IV Як на небі»

— Спробуй іще раз, — відказала жінка.

Її обличчя заокруглилося, очі змінили колір, шия стала коротшою, а волосся виявилося підстриженим коротко, по-хлопчачому.

— Ґрейнджер, — сказав Пітер.

— Ось тепер угадав, — втомлено відповіла вона.

— Де я?

Світло різало очі. Пітер повернув голову набік, лігши щокою на блідо-зелену бавовняну наволочку.

— У лазареті, — відказала Ґрейнджер. — Тихше-тихше, не смикай цією рукою, там у тебе крапельниця.

Пітер послухався. Тоненька трубка гойдалася біля його щоки.

— Як я сюди потрапив?

— Я ж обіцяла, що завжди пильнуватиму тебе, — мовила Ґрейнджер, а потім, помовчавши, додала: — Чого не скажеш про Бога.

Пітер поклав руку з катетером на покривало й усміхнувся.

— А може, Бог діє через тебе.

— Справді? Що ж, такі думки можна вилікувати. Луразідон. Азенапін. Можу тобі виписати, тільки скажи.

Досі мружачись проти світла, Пітер обернув голову через плече, щоб подивитися, що крапає йому у вену. Рідина була прозора. Глюкоза чи фізрозчин, не кров.

— Отрута, — сказав Пітер. — Що сталося?

— Тебе не було отруєно, — відповіла Ґрейнджер із нотками роздратування в голосі. — У тебе просто сильне зневоднення організму, ось і все. Ти замало пив. І ледве не помер.

Пітер розсміявся, але сміх його перейшов у схлипування. Він поклав руку собі на груди, приблизно туди, де був чорнильний хрест, тепер уже зовсім не помітний. Тканина була липкою і холодною на дотик. Він виливав те бридке пійло, яким частував його Тартальйоне, на підборіддя й на груди, вдаючи, ніби п’є. Тут, у чистому кондиціонованому повітрі, від солодкавого смороду браги забивало дух.

— Ти привезла Тартальйоне? — запитав Пітер.

— Тартальйоне? — до голосу Ґрейнджер додалися приглушені вигуки здивування, що пролунали звідкілясь із другого кінця палати: Ґрейнджер і Пітер були не самі.

— Ти його не бачила? — запитав Пітер.