Розділ «IV Як на небі»

Тартальйоне вистрибнув, розмахуючи руками. Його босі ноги заходилися відбивати по підлозі скажений ритм, а сам він, танцюючи, дивно засичав: «Ш-ш-ш-ш!» Це зусилля призвело до тривалого нападу кашлю. Пітер уявив собі, як вихаркані клаптики легень кружляють у повітрі, наче весільне конфеті.

— Звісно, ти сумуєш за дружиною, — пробурмотів Тартальйоне, коли кашель трохи вгамувався. — Ти сумуєш за всім тим мотлохом. Можна цілу книжку написати про все, за чим ти сумуєш. Ти сумуєш за кульбабками, сумуєш за бананами, сумуєш за горами, за метеликами, потягами і трояндами, і... і... за довбаними, біс їх візьми, рекламками в поштовій скриньці, ти сумуєш за іржею на пожежному гідранті, за собачим лайном на тротуарі, за заходом сонця і за цим бовдуром, твоїм дядьком, із жовтими зубами й жахливим несмаком до одягу. Тобі хотілося б обійняти старого паскуду і сказати: «Дядечко, яка в тебе чудова сорочка, і лосьйон твій мені подобається. Покажи мені свою колекцію порцелянових жабок, і ми підемо прогуляємося нашою старою вуличкою, лише ти і я, — що скажеш?» Ти сумуєш за снігом. Ти сумуєш за морем, non importa[64], що воно брудне, ну ж бо: нафтові плями, кислота, гандони, розбиті пляшки — усім байдуже, море — це море, океан — це океан. Тобі сниться... тобі сниться щойно підстрижений газон, сниться запах трави, і ти присягаєшся, що віддаси десять штук баксів або одну нирку, аби лише хоч раз іще понюхати цю траву.

Щоб надати більшого значення своїм словам, Тартальйоне глибоко втягнув носом повітря, роблено, занадто енергійно, і з таким гучним звуком, що здалося, ніби голова його лусне.

— Усі аміківці... дуже хвилюються за вас, — обережно промовив Пітер. — Вас могли б відправити додому.

Тартальйоне пирхнув:

— Lungi da me, satana![65] Quitate de delante de mi![66] Ти що, не читав контракту з AMІК? Може, тобі перекласти з офіційщини? Залюбки! Дорогий висококваліфікований невдахо! Ми сподіваємося, вам сподобається на Оазі! На вечерю там смажена курка! Або щось дуже схоже на смажену курку. Тож облаштовуйтеся, днів не лічіть, думайте про майбутнє. Що п’ять років, а може й раніше, якщо доведете, що довбанулися на всю голову, у вас буде змога повернутися до тої засраної діри, з якої ви сюди потрапили. Але ми вам не радимо. Навіщо повертатися? Який у цьому сенс? Ваш дядько і його бісова колекція порцелянових жабок скоро стане історією. Усе незабаром стане історією. Історія стане історією.

Лінгвіст ходив туди-сюди перед Пітером, човгаючи ногами по брудній підлозі.

— Аміківці хвилюються за мене? Авжеж, б’юся об заклад, так воно і є. Той жирний китаєць, забув, як там його, я просто бачу, як він лежить уночі й не може заснути, все думає: «Як там Тартальйоне? З ним усе гаразд? Він щасливий? Йому вистачає вітамінів? Чи ж уже чути подзвін, чи ж море змило вже скалку материка, чи ж уже змалів я ік бісовій матері?»[67] Авжеж, я просто таки відчуваю їхню любов. Чия там сьогодні черга виявляти любов?

На секунди дві-три Пітер провалився в непам’ять. Шкіра, що напнулася на чолі, тиснула на череп. Він пригадав, як колись мав гарячку, щось на кшталт нетривалого грипу, і валявся безпомічний у ліжку, доки Беа була на роботі. Коли знеможений пекучою спрагою він прокинувся посеред дня в напівмаренні, то з подивом відчув у себе на потилиці чиюсь руку, що підіймала йому голову, і піднесену до губ склянку з крижаною водою. Пізніше, коли йому полегшало, Пітер дізнався, що Беа під час своєї обідньої перерви подолала весь шлях від лікарні до їхнього дому, а потім назад до лікарні, щоб напоїти його.

— Я б не помер, — запевняв її Пітер.

— Я знаю, — відказала дружина. — Але ж я люблю тебе.

Тартальйоне заговорив знову, уже філософським, ледь не вибачливим тоном:

— Утраченого не повернеш, мій друже. Нехай пропадає, а ми будемо жити заради mañana[68]. Неофіційне гасло АМІК, мудрі слова, настільки мудрі, що їх вартувало б викарбувати в кожного на чолі, — він замовк. — Дідько! Та тут не так уже й погано! Я маю на увазі це місце, де я зараз: casa mia[69]. Удень тут веселіше. Коли б я знав, що ти завітаєш на гостину, то підготувався б, помився, може, підстриг би свою довгу barba[70], — він зітхнув. — Колись у мене тут усе було. Tutte le comodità moderne[71]. Todo confort[72]. Ліхтарики, батарейки, бритва — поголити своє прекрасне личко, папір — підтерти собі сраку. І ручки теж були. Окуляри для корекції зору, мінус три з половиною. І світ був мені за мушлю[73].

— І що ж сталося?

— Волога, — сказав Тартальйоне. — Час. Зношування і спрацьовування. До того ж, як ти, мабуть, уже помітив, мені катастрофічно бракує помічників, які вдень і вночі працювали б, щоб забезпечити мене всім необхідним. Але!

Лінгвіст почав нишпорити по кімнаті, почувся стукіт чогось пластикового, а потім булькіт, наче щось занурилося у ванну, наповнену рідиною.

— Але! Перш ніж вони дали драла звідси, ці маленькі жінкуваті чоловічки в купальних халатах повідали мені одну зі своїх таємниць. Найважливішу, еге ж? Вважай алхімію. Вони навчили мене, як зі старих непотрібних рослин робити бухло.

Знову булькнуло, і Тартальйоне простягнув Пітерові кухля, відсьорбнув зі свого і далі поніс свою маячню:

— Знаєш, що мене найбільше бісить на аміківській базі? Одна-єдина штука, але ну просто нестерпна. Я тобі скажу: там не женуть горілки. І немає борделю.

— Це вже дві штуки.