Розділ «IV Як на небі»

— Я заблукав, — кволим голосом пояснив Пітер. — Я хворий. Я... я, напевно, помираю від отрути.

— Та ну? — здивувався Тартальйоне. — Ну тоді ходімо бухнем.

Лінгвіст повів Пітера крізь темряву в іще більшу темряву, потім завів його крізь дверний отвір у будинок, де Пітеру довелося ставати навколішки, і сказав влаштовуватися якнайзручніше. На підлозі лежали подушки, великі й пухкі, їх, мабуть, було знято з канапи чи м’якого крісла. На дотик вони здавалися вкритими цвіллю, як гнила шкірка апельсина чи лимона. Коли Пітер сів на них, подушки зітхнули.

— Моя скромна оселя, — сказав Тартальйоне. — Aprds[62] мого відходу.

Пітер у відповідь пробурмотів щось вдячне, намагаючись дихати ротом, а не носом. В оазянських будинках зазвичай не пахло нічим, окрім хіба що їжі та мускатної дині, запах якої приносили струмені повітря, що постійно вливалися крізь вікна і плескотіли об стелі. Однак у цій кімнаті тхнуло людською неохайністю і спиртовим бродінням. Посередині стояла якась велика посудина, що спершу здалася Пітерові оазянським ліжком-ванною, але потім він зрозумів, що саме звідти відгонило закваскою. Може, колись це й було оазянське ліжко, але тепер воно слугувало місткістю для браги.

— Тут є світло? — запитав Пітер.

— А ти захопив із собою ліхтарик, падре?

— Ні.

— Отже, немає.

Пітерові очі ніяк не могли призвичаїтися до темряви. Він вирізняв білки — чи то пак жовтки — очей свого співрозмовника, щетину на його обличчі, примарне видиво змарнілого тіла й млявого члена. Цікаво, подумав Пітер, може, у Тартальйоне за всі місяці й роки, які він провів у цих руїнах, розвинулося нічне бачення, як у кота?

— Що сталося? Ти чимось вдавився? — запитав Тартальйоне.

Пітер обхопив себе руками, щоб стримати звук, який надходив із його грудей.

— Мій... мій кіт помер, — сказав він.

— Ти взяв із собою кота? — вразився лінгвіст. — АМІК тепер дозволяє привозити сюди домашніх тварин!

— Ні, він... це сталося вдома.

Тартальйоне поплескав Пітера по коліну.

— Ну-ну, не плач, бо не дадуть калач. І не кажи слова, що на «в» починається, на «а» закінчується. Це слово заборонено! Verbo-ten! Е finito! Distrutto! Non esiste![63]

Лінгвіст театральними рухами долонь заганяв слово «вдома» назад у його нірку щоразу, як воно виглядало звідти. Пітер раптом зненавидів його; так, він зненавидів цього бідолашного божевільного бовдура. Він міцно заплющив очі, потім розплющив і страшенно розчарувався, коли виявилося, що Тартальйоне досі тут, що темрява й сморід браги нікуди не поділися і що не з’явилося те місце, яке Пітерові ніколи не слід було кидати — його власний космос, власний дім, Беа. Він застогнав від горя.

— Я сумую за дружиною.

— Навіть не думай! Навіть не думай!