Розділ «II На Землі»

Бернз проковтнула кілька ложок свого десерту.

— Знаєш, я їздила довкола всього поселення і ніколи не бачила ані плантацій, ані теплиць, нічогісінько.

— Тому що вони в самому центрі.

— У центрі чого?

— У центрі поселення. — Пітер глибоко вдихнув; піт роз’їдав йому чоло. — Хіба я вже не розповідав про це?

— Мабуть, іншій жінці, солоденький.

— Не називай Пітера солоденьким, — сказав Туска. — Він же священик.

— Оброблювані поля розташовані всередині поселення, — пояснив Пітер. — А будинки зведено довкола них.

— Не дивно, — сказала Бернз.

— Не дивно? Чому ж?

— Вони все приховують.

Пітер обтер чоло рукавом.

— Це не тому... — Його голос було ледь чути.

Ціла юрма дітисьок кинулася підспівувати приспів «Великих надій». Під їхнім натиском Пітерові геть розхотілося розповідати про сільське господарство оазян.

Бернз, підвівшись, гукнула через усю залу:

— Агов, Станко! Можна послухати щось інструментальне? А то наш пастор тут страждає.

— Та ні, — запротестував Пітер, коли всі, хто був у їдальні, звернули на нього погляди. — Не треба...

Але він відчув полегшення, коли голоси Синатри й шкільного хору замовкли на півслові і замість них забренькало піаніно і мляво зашерехтіли маракаси.

Бернз знову всілася й швидко впоралася зі своїм десертом. Туска доїв спагеті. Пітер проковтнув лише кілька шматочків свого млинця, але вже почувався ситим. Він відкинувся на спинку крісла, і повз його вуха зашелестіли дружні розмови кількох десятків людей: легкий гомін на інженерному жаргоні, базікання про їжу, ввічливі суперечки щодо вирішення якихось практичних завдань і безглузда абракадабра з напівпочутих слів і фраз, переплетених між собою бразильською самбою.

— А любиш ти яку музику, Пітере? — запитала Бернз.