Розділ «II На Землі»

— Тридцять три.

— А мені ось тридцять два!

— Ну, я англієць, це трохи інше...

— Ел Боуллі, Ноел Кавард, Ширлі Бессі? — жінка вимовляла ці імена так, наче кожен, хто народився в Англії, почувши їх, мав би напинатися від гордості.

— Ой, леле! — зітхнув Пітер. — Це... гм... не мій коник.

Запала мовчанка, під час якої Френк Синатра завів пісеньку про великі надії маленького старого мурашки[46].

— Пусте, — поблажливо мовила жінка. — Не страшно. На колір і смак товариш не всяк. Це не заборонено.

Пітер нарешті пригадав, як її звати: Айріс. Айріс Бернз. Народилася в родині п’ятидесятників і була атеїсткою. Полюбляла грати в карти і колись мала сестричку, яка потонула в басейні на задньому подвір’ї. Весь час жартувала з Бі-Джи про відцентрову силу і, попри свою мужикувату зовнішність, була гетеросексуалкою. Жоден із цих клаптиків інформації ніяк не міг допомогти Пітові придумати якусь більш-менш доречну відповідь. І навіть якби він зараз звернувся до неї на ім’я, Айріс могло б видатися, що Пітер пригадав його надто пізно. Та й, зрештою, може, вона, як і всі решта тут, воліє, щоб до неї зверталися на прізвище.

Чому навіть у найпростішій розмові між людьми, щоб не потрапити в пастку, доводиться так ретельно прораховувати свої слова? Чому люди не можуть, як оазяни, просто мовчати, доки не буде сказати щось справді важливе?

— Дай Пітерові перепочити, — сказав Туска. — Він щойно повернувся з тривалого відрядження до Міста Потвор.

— Та ну? — перепитала Бернз, зі стуком ставлячи свою мисочку й сідаючи за їхній стіл. — Наступного разу помастися трохи кремом проти засмаги.

— Так і зроблю, — відказав Пітер.

Він знав, що обличчя в нього ще червоніше, ніж мало би бути, тому що він із дурного розуму одягнув поверх футболки ще й светр. Тоді йому це здалося слушним: показати, що він звичайний міський хлопчина, а не якийсь чудний пустельник.

— Дивно, що тобі довелося так багато бути на сонці, — мовила Бернз, перемішуючи в мисочці темно-червоний сироп із чимось схожим на йогурт, доки суміш не перетворилася з білої на рожеву. — Вони ж не часто виходять зі своїх домівок, хіба ні?

Пітер відтягнув комір светра вниз: йому бракувало повітря.

— Вони майже щодня працюють надворі, — відказав він.

— Справді?

— Справді.

— А що ж вони роблять?

— Вирощують і збирають їжу для нас.