Розділ «II На Землі»

Досі Пітер не написав дружині. Уже зібралося щонайменше двадцять п’ять листів від неї. Три чи чотири прийшли за останні кілька годин: Беа вирахувала, що він мав би вже повернутися. Він не був готовий зустрітися з нею, навіть крізь завісу письмового слова. Йому треба було акліматизуватися знову до життя поза селищем оазян. Йому необхідно було пристосуватися до складних дрібниць людського спілкування.

— Ну що, як там жителі Міста Потвор?

Туска широко всміхався, показуючи, що він не має на меті когось образити. Його борода вже була доволі густою, переважно сивою, через що він здавався старшим; шия червоніла, розчухана там, де жорсткі волосинки лоскотали йому шкіру. Пітер з першого погляду зрозумів, що бороді недовго вже лишилося: невдовзі Туска її зголить. І чому це людей завжди щось змушує змінювати свою зовнішність тільки тому, щоб потім повернутися до того, що їм личить? У чому ж тут сенс?

— Гм... добре, — на кілька секунд пізніше, ніж потрібно було, відказав Пітер. — Вони хороші люди.

— Справді? — засумнівався Туска. — А ти звідкіля знаєш?

Вони сиділи за столиком в аміківській їдальні. Туска наминав спагеті болоньєзе (спагеті з білоквіту, «м’ясний фарш» із білоквіту, привезена томатна паста і спеції, теж привезені), а Пітер їв млинець (стовідсотково місцевий продукт). Їдальня була сповнена звуків: у вікна ритмічно барабанив дощ, плуталися між собою уривки розмов інших аміківців, дзенькотіли тарілки на тацях, скрипіли по підлозі стільці, відчинялися й зачинялися двері, а Френк Синатра наспівував «Му Funny Valentine»[44]. Увесь цей гамір здавався Пітерові надмірним, але він знав, що річ була в його сприйнятті, що треба просто докласти трохи зусиль і знову ввійти в ритм. Звісно, у переносному значенні: хай як він не намагався б, із Френком Синатрою йому не примиритися.

Перед Пітеровим обличчям чиясь рука клацнула двома пальцями.

— Пітере, ти тут? — запитав Туска.

— Вибач. Мені просто дуже не подобається така музика.

Відповідь була ухильною, але правдивою. Самовдоволені горлові виляски Синатри, посилені так, що їх було чути поверх усього галасу, штовхали Пітера за межу терпимості, подібно як постійні стусани під ребра від якогось жартівника.

— Як на мене, слухати можна, — знизав плечима Туска. — Це ж лише коливання звукових хвиль, Пітере. Молекули на кілька секунд збуджуються, а потім знову заспокоюються. Дратуватися нічого.

«І кожен день — неначе день святого Валентина», — підлещувався Синатра, а Туска тим часом накручував на виделку чергову порцію спагеті.

— Хто це там ганить «Ol’ Blue Eyes...»[45]? — Жінка, що сиділа за сусіднім столиком, просувалася до них із десертною мисочкою в руках.

Це була товаришка Бі-Джи, вони були навіть схожі статурою, хоча волосся і шкіра в жінки були світлі. Вона із жартівливим осудом пильно поглянула на Пітера:

— Мені почулося чи ти й справді зводив хулу на божественного Френка?

— Вибач, — сказав Пітер, — але мені краще знати, хто божественний.

— Це досконала збірка американських пісень, — незворушно повідомила йому жінка. — Рівних якій нема. Одне з найбільших досягнень людства.

Пітер смиренно кивнув.

— Можливо, я не в тому віці, щоб оцінити її як слід.

— А скільки тобі років?