Розділ «II На Землі»

Пітер знову витер спітніле чоло.

— У християнстві йдеться не лише про прощення. У християнстві йдеться про те, як прожити повноцінне й щасливе життя. Річ у тому, що багато хто не розуміє: бути християнином — це величезний кайф. Це глибоке задоволення. Це коли щоранку ти прокидаєшся сповнений радісного захоплення перед кожною хвилиною, що чекає на тебе попереду.

— Ага, — незворушно промовив Туска. — Ця вся радість аж пре з Міста Потвор.

Бернз, непокоячись, щоб чоловіки не розпочали серйозну суперечку, торкнулася Пітерового ліктя, вказавши на його тарілку.

— Твій коржик холоне.

Пітер поглянув на згорнутий трубочкою млинець. Той засох і скидався на гумову жувальну кістку для собак.

— Мабуть, доведеться залишити його недоїденим, — сказав Пітер.

Підвівшись, він усвідомив, що йому страшенно хочеться спати і що він помилився, гадаючи, ніби спроможний спілкуватися з людьми. Пітер силоміць намагався стояти рівно, а не хитатися як п’яний.

— Мабуть, мені треба трохи полежати, — промовив він. — Даруйте мені.

— Декомпресійна хвороба, — сказав Туска, підморгнувши.

— Відпочинь як слід, — порадила Бернз і, вже коли Пітер волочив ноги до виходу, гукнула йому: — І не думай навіть відчужуватися від нас!

Повернувшись до свого номера, Пітер повалився на ліжко, проспав близько півгодини і прокинувся від того, що його нудило. Він виблював в унітаз неперетравлений млинець, попив трохи води й відчув себе краще.

Шкода, що він не прихопив із собою хоча б одну стеблину : щоб у роті було свіжо, досить її пожувати, можна навіть не пити води. У поселенні Пітер, попри спеку, призвичаївся пити зовсім мало, менше ніж літр на день, мабуть. Усе випите понад того просто видавалося надміром: немов у маленьку пляшечку намагалися залити відро води. Тіло не настільки велике, щоб умістити все це, і організм змушений шукати спосіб, як позбутися надлишку.

Дишдаша була ще волога, хоча висихала швидко. Прагнучи якомога швидше одягнути її знову, Пітер зняв із себе все, окрім трусів. Потім, за кілька хвилин, зняв і їх, позаяк вони його дратували.

Пітере, чому ти мені не пишеш? — зверталася до нього Беа в останньому, щойно отриманому листі. — Я знаю, ти, мабуть, дуже зайнятий, але в нас тут усе складно, і мені важко впоратися без твоєї підтримки. Я просто не звикла жити цілісінькими днями без спілкування з тобою. Я не заперечую: вагітність, либонь, зробила мене надто вразливою, мені б не хотілося видатися набридливою, збудженою гормонами особою, але, з іншого боку, твоє мовчання мене вбиває.

Пітер відчув, як кров прибула йому в обличчя, як спалахнули вершечки його вух. Він підводить свою дружину, він підводить її! Він обіцяв, що писатиме щодня. Він був зайнятий і збитий з пантелику, і Беа це розуміла, але... він порушив свою обіцянку і далі її порушує, знову й знову. І ось тепер, втомлена тими стражданнями, яких він їй завдав, Беа навпрямець каже йому про це.

Якби вона обмежилася лише цим першим абзацом — коротким повідомленням на п’ять рядків — може, він і надіслав би негайну відповідь, теж на п’ять рядків. Миттєву заспокійливу відповідь. Але її лист був довшим. Значно довшим.

Я не ходжу на роботу , — писала дружина далі. — Моя права рука в перев’язці, а виконувати свої обов’язки однією рукою я не можу, не кажучи вже про питання гігієни. Рана несерйозна, але потрібен час, доки вона загоїться. Це все через мою дурість. Як ти знаєш, вікно у ванній розбито, і Ґрем Стоун пообіцяв прийти його полагодити, але дні минали, а він усе не з’являвся, тож я зателефонувала йому. Ґрем дуже збентежився — він поїхав. До Бірмінгема. «Як несподівано!» — сказала я. Виявилося, що минулого тижня якісь покидьки вдерлися в дім його матері, пограбували все, а її саму лишили ледь живу. Тож Ґрем переїхав до своєї матері, щоб доглянути її й полагодити будинок, каже він. Що ж, тоді я зателефонувала до фірми, яка лагодить вікна, але там мене попередили, що через усі ці нещодавні буревії і сплеск вандалізму вони мають страшенно багато замовлень, тож чекати, можливо, доведеться довго. У ванній жахливий безлад, скрізь бруд, митися там холодно, і я миюся в раковині на кухні, а протяг грюкає дверима по всьому будинку. До того ж це небезпечно, будь-хто може влізти всередину. Тому я вирішила замінити розбиту шибку шматком пластмаси, закріпивши його скотчем. Я ще не встигла зрозуміти, що сталося, як порізала руку. Крові було море, наклали аж п’ять швів. Сьогодні вранці я милася лівою рукою в раковині на кухні, а вітер завивав у домі, вцілілі вікна деренчали і постійно гримали двері до вбиральні. Мушу визнати, я трохи поплакала. Але потім я нагадала собі про всі ті нестерпні страждання й нещастя, яких люди зазнають по всьому світу.

Ти не знаєш, але виверження вулкана знищило одне з найгустонаселеніших міст у Гватемалі. Я навіть не намагатимуся правильно написати його назву, звучить схоже на ім’я якогось ацтекського божества. Хай там як, а вулкан, що зветься Санта-Марія, впав у нестяму і почав вивергати попіл і лаву на сотні миль довкола. Людей попередили за добу, але це тільки збільшило паніку. Тьма-тьмуща машин застрягла на дорогах у заторах, усі намагалися врятуватися, прихопивши зі собою якомога більше майна. Везли на багажниках зверху чи не півбудинку, поначіпляли велосипеди, дитячі ліжечка і ще бозна-який непотріб. Машини, намагаючись скоротити шлях, їхали просто крізь крамниці, їхали дахами інших машин; люди, що потрапили в пастку у своїх автівках, розбивали вітрове скло, щоб вилізти, бо не могли відчинити дверцята; військові хотіли зруйнувати кілька будівель, щоб розширити проходи і проїзди, але довкола було забагато людей, які могли постраждати. Літакам ніде було сісти чи злетіти, усе місто й околиці просто перетворилися на одну велетенську спільну могилу. Люди, яким залишалося жити кілька секунд, знімали на телефони лаву й відсилали відео своїм родичам у інших містах. І лише подумай собі: НЕ ПРОВОДЯТЬ ЖОДНИХ РЯТУВАЛЬНИХ РОБІТ. Ти можеш собі це уявити? Там нікого і ніщо рятувати. Міста практично немає, зараз це просто частина вулкана, геологічний об’єкт. Усі ті люди мали стільки причин жити, і що від них зосталося? Кілька молекул у гірській породі...

Хмара попелу колосальна, через неї літаки не літають не тільки над Центральною Америкою, а всім світом. Польоти щойно-щойно відновили після вибуху бомби в аеропорту Лахора, і ось літаки всі знову на землі. Авіакомпанія, якою ти летів до США, збанкрутувала. Коли я про це почула, мені стало так сумно, так нестерпно, що всередині наче щось обірвалося. Я пригадала, як стояла в Гітроу, проводила поглядом літаки, що злинали в небо, гадаючи, який із них твій, і сподівалася на твоє якнайшвидше повернення. Банкрутство авіакомпанії здається символічним. Наче знак, що ти не повернешся.