Розділ «II На Землі»

— Із тобою справді все гаразд?

— Так, усе добре, — удавано спокійно відказав Пітер. — Просто таке відчуття... трохи дивне... бути замкненим у такому обмеженому просторі.

Ґрейнджер кивнула, не надто переконана його відповіддю. Пітер бачив, що жінка хвилюється за нього. Він шкодував, що не наполіг, аби вона зачекала ще трохи в поселенні, а він тим часом трохи краще підготувався б до повернення на базу. Він був би у значно ліпшій формі, якби мав для себе хоча б десять-п’ятнадцять хвилин, перш ніж сісти в машину.

— Ми в межах досяжності «пострілу», — після тривалої мовчанки промовила Ґрейнджер.

Пітер спантеличено глянув на неї так, наче вона щойно повідомила, що вони на прицілі у снайпера.

— «Постріл». Система поштових повідомлень, — пояснила Ґрейнджер. — Ти можеш подивитися, чи прийшло щось від твоєї дружини.

«Не зараз, — подумав Пітер. — Не зараз».

Він хотів було сказати: «Дякую, але я волів би спершу помитися, переодягнутися, трохи відійти...» Це була би правда. Але через цю правду Ґрейнджер могла подумати, що він не прагне дізнатися, як там його дружина. Пітерові не хотілося, щоб вона засумнівалася в його коханні до Беа. А до того ж Ґрейнджер виявляла чутливість до його потреб, чи то пак до того, що, на її думку, було його потребами. Їй треба віддячити за це.

— Так, будь ласка, — сказав Пітер.

Склоочисники рипіли по склу: небо над ними було ясним. Пітер вивернувся на своєму сидінні, щоб поглянути на краєвид позаду машини. Дощі прямували до Сі-2. Скоро їхні краплини зашерехтять лагідно по даху його церкви.

— Ну ось, — сказала Ґрейнджер. — З’єднання є.

Кермуючи однією рукою, другою вона викотила Пітерові на коліна «постріл», готовий до використання.

Чоловік увів свій пароль, далі, дотримуючись указівок, зробив усе як завжди. Від Беа прийшло з десяток листів, може, навіть зо два. Усі листи було автоматично датовано, але для Пітера дати не мали жодного змісту. Він відкрив найдавнішого листа. Купа тексту вивалилася на екран. Дружина повідомляла Пітеру, що кохає його. «Пітере, я кохаю тебе», — писала вона. Чоловік перечитав початок листа з її привітанням кілька разів не для того, щоб насолодитися ним, а щоб дочекатися, доки слова не стануть чимось більшим, ніж просто піксельними зображеннями на пластиковому екрані, доки він не почує голос Беа.

Щойно дізналася, чому супермаркет зачинений. Він збанкрутував! Аж не віриться. І це йдеться про «Теско», одну з найбільших торгових мереж у світі! Вони крутили такими сумами! Через це, либонь, і прогоріли. Я подивилася на одному з новинних сайтів репортаж із докладним аналізом усіх причин і переконалася, що це мало статися — банкрутство було неминучим. І все одно неминуче має здатність захоплювати нас зненацька, правда ж? Величезна сума грошей «Теско» була зав’язана на «ЕксонМобіл», а в тих проблеми були ще відтоді, як китайці загарбали нафтові родовища в Іраку, Ірані й Казакстані[42] (здається, так пишеться?). «Теско» мало велику частку в судноплавних компаніях, які зазнали краху через зростання піратства. Також істотна частка їхньої бізнес-імперії базувалася в Таїланді, доки там не відбувся військовий переворот. До того ж по них сильно вдарило, коли кілька років тому «Барклайз» пішов на дно і потягнув за собою бонусні програми «Теско». Це те, що я запам’ятала з передачі, там було ще багато чого. «Теско» вплуталося в цілу купу різноманітних видів діяльності, про які ти навіть не підозрюєш, коли ходиш у супермаркеті поміж поличок із їжею для домашніх улюбленців, шукаючи щось смачненьке для Джошуа. Аж раптом проекти луснули, набралася критична маса, і — маєш! — «Теско» більше немає. «Кінець епохи», — як подали це в новинах, занадто патетично, як на мене.

Ти помічав, як ведучі новин завжди завершують репортажі якоюсь гучною фразою? Вони навіть голосом своїм грають, коли читають останні кілька рядків тексту. Це наче якийсь новий вид вокального мистецтва, що повідомляє: «Кінець».

Вибач, я перестрибую від одного до іншого. Зазвичай це я підсміхуюсь над тобою через такі розмірковування, а тепер ось і сама взялася до них. Може, я просто намагаюся заповнити тишу, думаючи твоїми думками? А можливо, правду кажуть, ніби межі між особистостями чоловіка й дружини стираються, і кохані люди можуть закінчувати речення одне за одного?

Сьогодні родина Фреймів переїхала зі свого будинку. Як і домовлялися, Шейла залишила Біллі зі мною. Я повела його на виставку котів. Коти — просто кумедія! І Біллі, схоже, сподобалося страшенно, хоча він і шепотів мені, як це все по-дурному та який безглуздий вигляд мають власники. Але, як я і сподівалася, ці чарівні тваринки підкорили його! І мушу визнати, я сама, роззявивши рота, щасливо витріщалася на всіх цих котиків. Мабуть, Господь отримав неймовірну втіху, коли створював таке розмаїття цих пухнастиків. (Хоча я можу бути тут упереджена. Можливо, втіха була ще більшою, коли Він створював риб, комах тощо.)

У будь-якому разі, ми з Біллі майже весь день розмовляли, не зачіпаючи важких тем, і тільки перед тим, як уже мала прийти його мама й забрати його, хлопчик відкрився. Я запитала, як він почувається через те, що батько залишає їх і їде до чужої країни. А він відповів: «Тато каже, що країн більше немає. Їх не існує. Англія й Румунія — це просто різні частинки одного цілого». На якусь мить я подумала: «Як добре: Марк переконує сина, що всі люди у світі — одна велика родина». Ба ні. Біллі розповів, що батько сказав йому уявити світ, наче великий товстий пластмасовий пліт, що пливе в океані, а на ньому скупчився натовп людей і намагається його не перевернути. Іноді на одному краю збирається забагато людей і він починає тонути. Тоді, сказав Марк, треба бігти на інший край, де краще. А коли і ТОЙ почне потопати, ти просто біжиш далі. Завжди можна знайти місця, де не все так погано: доступніше житло, дешевші їжа, пальне. Ти дістаєшся туди, і якийсь час усе гаразд. Потім стає кепсько, і ти даєш звідти драла. Так роблять тварини, сказав Марк. «Тварини не живуть у країнах, вони просто населяють якусь територію. Яка тварині справа до того, яку назву мають ці території? Назви ні чорта не значать». Це слово вжив Біллі, тож, я гадаю, саме так і висловився його батько. Нічогенька така лекція з геополітики! Чи ж не заскладна для маленького хлопчика? І звісно, Марк у своєму поясненні оминув те, що вирушає він разом із двадцятисемирічною імпресаріо, яку звати Ніколь. І яка, як виявляється, румунка. Але досить цього.

Я набираю ці слова, закутавши ноги ковдрою. Ти, мабуть, знемагаєш там від спеки, але тут у нас холодно, і я вже тиждень сиджу без газу. І не через якусь аварію чи несправність, а через жахливе бюрократичне божевілля. Компанії, яка поставляє — поставляла — нам газ, автоматично відраховувалася плата з нашого рахунку в банку «Барклайз». Але, коли «Барклайз» луснув і ми перевелися до «Банку Шотландії», щось сталося з налаштуваннями рахунку. Комп’ютерний збій. І ось ні сіло ні впало мені приходить «остання вимога». Я намагалася заплатити, але саме тут і почалося безглуздя: вони не схотіли розмовляти зі мною, тому що я не є «власником рахунку». Я кілька разів пропонувала їм заплатити, але вони все відмовляли: «Вибачте, пані, ми можемо говорити тільки з власником рахунку», — тобто з тобою, Пітере. Я бозна-скільки часу провела на телефоні, намагаючись владнати це. Думала попросити сусіда зайти й поговорити з ними грубим голосом — що, звісно, було б нечесно, — але вони однаково, напевно, спитали б у нього дівоче прізвище твоєї матері. Урешті-решт я полишила спроби це владнати. Чекатиму, коли вони подадуть на нас до суду, — сподіваюся, там усе вирішиться. Кажуть, що ця химерна погода в багатьох частинах Англії спричинила безлад у комунальному господарстві, і (як сказав мені один майстер, з яким я мала розмову) «майстри носяться повсюди, наче кури з відрубаними головами». Цьому чоловікові в піарі працювати!

Пам’ятаєш Арчі Гартлі? Днями я зіткнулася з ним у лікарняному кафе, і він...