Розділ «II На Землі»

Пітер знову відкинув голову на спинку сидіння, глибоко вдихнув і видихнув. Попри те що кондиціоноване повітря було сухим і холодним, він зіпрів. Краплини поту лоскотали чоло і стікали по бровах.

— Ти вже закінчив? — запитала Ґрейнджер.

— Е-е... ще хвильку... — Він почувався так, наче ось-ось зімліє.

— Погані новини?

— Та ні, я... я б так не сказав. Просто... Ну, знаєш, багато треба надолужувати...

— Пітере, послухай мене, — гаряче мовила Ґрейнджер, наголошуючи кожне слово. — Таке трапляється. Таке трапляється з усіма нами.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти тут. Вона там. Це природно.

— Що природно?

— Розколина. Вона росте, збільшується, доки нарешті не стає занадто великою... такою, що й не перескочиш. Це наче...

Ґрейнджер забракло слів, тож вона вдалася до жестів. На кілька секунд прибравши руки з керма — нічого небезпечного, адже поверхня, якою вони їхали, була рівна й ніде не було видно нічого, з чим можна було б зіштовхнутися, — вона виставила долоні вперед, паралельно одна до одної, розділені між собою кількома дюймами, наче збиралася скласти їх, як у Середньовіччі складали руки до молитви. Але натомість жінка розвела їх іще ширше, розчепіривши мляві пальці, і руки розійшлися в боки, відхилившись від осі й розлетівшись у просторі.

17

Досі блимаючи під словом «тут»

Знята з Пітера дишдаша висіла під стелею, наче привид. Її пошарпаний низ поступово набрякав водою, що повільно, меланхолійними сльозинками, скрапувала з рукавів і подолу, хоча він і віджав щосили одежину. Пусте, скоро висохне й так. Він налаштував кондиціонер, щоб у кімнаті було спекотно, як надворі. Пітерові хотілося цього, навіть якби й не треба було сушити білизну. Він і так почувався дезорієнтованим, знову опинившись у середовищі аміківської бази. Бракувало ще геть заплутати свої відчуття, ув’язнившись у бульбашці штучно охолодженого повітря.

Дишдаша його — тепер чиста, якщо не зважати на чорнильну пляму, що вилиняла до тьмяно-бузкового кольору — висіла на звичайній мотузці для білизни, натягнутій за допомогою простого блоку. Уже вкотре Пітер здивувався очевидній прихильності АМІК до простих технологій. Він очікував побачити тут електросушарню з комп’ютерним меню; мільйон мегават енергії завжди напохваті лише для того, щоб сполоснути пару пітнявих шкарпеток. Навіть на пралці — якою він досі не користувався — зверху було приліплено напис «БЕРЕЖІТЬ ВОДУ! МОЖЕ, ВИПРАТИ ЦЕ РУКАМИ?», до якого попередній мешканець кімнати дописав фломастером: «ВИ ПРОПОНУЄТЕ СВОЇ ПОСЛУГИ, ПАНІ?»

Хто залишив цей напис? Хтось із тих безіменних аміківців, які, не витримавши більше ніж два тижні, збожеволіли? До речі, пам’ятай, Пітере: Ґрейнджер, коли забирала тебе, дивилася так, що було очевидно: вона хоче зрозуміти, чи ти бува не божеволієш також. Чи не збираєшся зникнути за тими самими обріями, що й Тартальйоне із Курцберґом?

Досі голий після душу, Пітер стояв перед дзеркалом і розглядав ті зміни в собі, які спричинило його перебування в поселенні. Вершечки вух справді обгоріли. Уздовж надбрівних дуг на виступах кістки також виднілася запечена кірка. Нічого, що вражало б. Шкіра загалом була засмагла і мала здоровий вигляд. Пітер схуд, стали помітними ребра. Він, щойно поголившись, зауважив, що невеличка жирова складка під підборіддям зникла, через що обличчя стало різкішим, дещо втратило м’які риси. Утім, ця м’якість завжди була оманливою. За тих часів, коли був безхатьком, Пітер часто користувався своїм лагідним виглядом, що аж випромінював середньокласову порядність, — і люди гадали, що його можна цілком безпечно лишати на кілька хвилин самого в себе на кухні чи на задньому сидінні власної машини. А він за ці кілька хвилин цупив їхні камери, мобільні телефони, прикраси — усе, що потрапляло під руку. Через годину злодій уже продавав крадене, а ще за півгодини винюхував чи видудлював увесь свій виторг.

«Усі згрішили, і позбавлені Божої слави»[43]. Це був один із тих головних віршів, які, зрештою, врятували Пітера: один із тих шматочків Біблії, які знають усі, але ніхто по-справжньому не розуміє, доки не впаде востаннє, захлинаючись власною мерзенністю.

Пітер присипав тальком у пахвині, де шкіра між ногами трохи натерлася. На ніжній поверхні мошонки було кілька засохлих подряпин — либонь, розчухав, хоча він не пригадував, коли це він роздер там шкіру аж до крові. Подряпини були темні й чисті. За день-два вони зникнуть. Шкіра на вершечках вух і над бровами скоро почне лущитися білими лусочками відмерлого епідермісу, лишаючи замість себе свіжий і цупкий рожевий покрив. Запалий живіт знову надметься, хай лише Пітер добряче попоїсть. Грибок між пальцями ніг зникне, треба тільки помастити кілька разів тим кремом, який дала йому Ґрейнджер. Набряки на колінах і кісточках також спадуть.

Якби Беа побачила його зараз, її, мабуть, сполошив би його вигляд. Дружина терпіти не могла пошкоджень на його шкірі, здіймала бучу через найменшу подряпину і наполягала заклеювати лейкопластиром порізи, які до вечора вже наполовину б загоїлися. Беа любила цілувати кінчики його пальців, коли коханий згризав ніготь аж до живого тіла. Зараз цілувати їй довелося б чимало.