Розділ «II На Землі»

Не всі зміни, втім, тішили. Коли минула половина перебування в поселенні оазян, Пітер потрапив у дивний стан, який, озираючись назад, він не міг назвати інакше, окрім як «ридання запоєм». Це сталося під час однієї з тих довгих-предовгих ночей, коли десь посередині її Пітер прокинувся у сльозах, не пам’ятаючи, що ж такого йому наснилося і чому він плаче. А потім він ридма ридав ще не одну годину. Напади жалощів не припинялися, неначе якийсь пристрій у його тілі підкачував смуток у кров через визначені відрізки часу. Пітер плакав через бозна-що, через випадки, про які він уже давно й забув, через події, які ніколи не здавалися йому настільки сумними.

Пітер плакав через пуголовків, яких хлопчиком тримав у банці і які могли б перетворитися на жабенят, якби він, замість спостерігати, як вони стають сіруватим мулом, лишив їх жити у ставку. Він плакав за кішкою Клео, яка, закостенівши, лежала на кухонній підлозі, а її кошлатий писочок прилип до краю миски із засохлою підливкою. Він плакав через кишенькові гроші, які згубив дорогою до школи; він плакав через украдений у нього велосипед, пригадуючи відчуття гумових ручок керма у своїх руках. Він плакав за своєю однокласницею, з якої знущалися і яка наклала на себе руки, коли нелюди порснули їй у волосся кетчупом; він плакав через ластівку, яка вдарилася у вікно його спальні й упала бездиханна на бетон далеко внизу; він плакав через журнали, які передплачував батько і які ще довго надходили щомісяця, обгорнуті плівкою, вже після того, як батько пішов від них; він плакав через газетний кіоск і винну крамничку містера Алі, які закрилися; він плакав, жаліючи нещасних учасників антивоєнної ходи, які, похиливши свої плакати, йшли під зливою разом зі своїми понурими діточками.

Він плакав через «клаптикові ковдри заради миру», які його мати шила для благодійних аукціонів. Навіть коли із жалощів у торги вступав хтось із її знайомих квакерів, ці ковдри ніколи не давали багато грошей, адже були такими строкатими, що на всьому білому світі не знайшлося би спальні, до якої вони пасували б. Він плакав через ті ковдри, які так і не було продано, і плакав через ті, які все-таки знайшли собі домівку, і плакав, пригадуючи, як його мати із запалом, який нікому було підтримати, розповідала, що кожен колір символізував національний прапор якоїсь країни: блакитний із білим, наприклад, могли означати Ізраїль чи Аргентину, білий у червоний горошок — Японію, а зелено-жовто-червоні смуги із зірками посередині — Ефіопію, Сенегал, Гану чи Камерун, залежно від того, як цією ковдрою вкриватися.

Він плакав за своїм скаутським одностроєм, знищеним лусочницею. О, як гірко він за ним плакав! На згадку про кожну зниклу ниточку, кожну волокнинку, кожну крихітну дірочку в уже не потрібній одежині, груди його роздималися, а в очах знову пекло. Він плакав через те, що, коли відвідував Будинок скаутів, не знав, що це востаннє. Чому ж ніхто йому не сказав цього?

Він плакав і через те, що довелося пережити його дружині. Плакав, пригадуючи родинну світлину, на якій Беа шість років, а вздовж губ і на щоках у неї бузково-синій прямокутний знак від здертого скотчу. Як можна було так поводитися з дитиною? Він плакав через те, що їй доводилося робити уроки у вбиральні, бо в кухні було повно незнайомців, а спальня була їй недоступна. Він плакав через усі інші негаразди, яких Беа зазнала в дитинстві, через усе те лихо, яке вона пережила до зустрічі з ним. Здавалося, наче всі ці врожаї смутку різних років зберігаються, впорядковані за датою, в різних льохах Пітерової пам’яті, а його сльозові протоки містяться на кінцях електричних проводів, які не зачіпають останніх десятиліть, а йдуть просто в далеке минуле. Беа, шкодуючи яку, він плакав, була гарненькою маленькою примарою, викликаною з купки світлин його дружини та її оповідок, і, попри це, гідною не меншого жалю.

Уже наприкінці цього нападу жалощів Пітер поплакав через колекцію монет, яку подарував йому батько. Він купив її у крамниці, однак це була справжня колекція — гарно оформлений початковий набір із французьким франком, італійською лірою, німецькими п’ятдесятьма пфенігами, на яких було зображено жінку, що висаджує деревце, десятидрахмовою монеткою та іншими звичними скарбами, які нетямущому хлопчикові здавалися реліквіями давніх епох, доісторичної імперії нумізматики. О свята простота... невдовзі один його шкільний товариш, наче той змій-спокусник, нашепотів Пітерові на вухо, що його маленька колекція — дівчача й анічогісінько не варта, і переконав поміняти все на одну-однісіньку монетку, яку було карбовано, за його словами, у триста тридцять третьому році нашої ери. То був безформний та іржавий шматочок металу, на якому, однак, було зображено воїна в шоломі, і ця монета зачарувала Пітера. Батько страшенно розлютився, коли дізнався про це. Він без упину повторював гидливим, повним сумнівів тоном: «Якби ж то справжня... якби ж то справжня...», а потім прочитав Пітерові лекцію про те, якими звичними є мідні монети часів імператора Константина, про те, якою пошкодженою є ця монета, і про те, як багато бісових підробок трапляється нумізматам. Хлопчина палко заперечував: «Тебе ж не було там!», маючи на увазі не тільки епоху правління Константина, а й ту мить, коли маленького вразливого хлопчика було обдурено старшим і хитрішим. Багато років це відразливе «Якби ж то справжня...» затруювало Пітерові мозок, бувши підтвердженням усьому страшному й холодному, що лишилося в його пам’яті про батька. Коли ж Пітер нарешті усвідомив, що вся суперечка була порожньою і що батько просто образився, старий уже був у могилі.

Це все і ще багато чого оплакував Пітер. Після цього, немовби очистившись, він почувався краще. Його почервонілі повіки, які потребували б турботливого догляду, якби Пітер перебував деінде, а не тут, було заспокоєно масною вологою теплого повітря. У голові під кінець цього «запойного плачу» почало стугоніти, але тепер проясніло й полегшало, наче від приємного знеболювального.

— Дуже довга піня, — промовила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, що сиділа, прихилившись спиною до казальниці.

Пітер не помітив, як вона ввійшла до церкви. Уже не вперше Номер П’ять ось так навідувалася до нього тоді, коли більшість її одноплеменців спали.

— Чому ти не спиш? — запитав Пітер, спершись на лікоть.

Він ледве її бачив; усю церкву освітлювало лише кілька олійних каганчиків — такі собі іграшкові жарівні.

— Нема ну, — відказала вона так, наче це все пояснювало. Може, й пояснювало.

Пітер повторив подумки її слова: «Дуже довга пісня». Очевидно, для Номера П’ять Пітерів плач за звуком нічим не відрізнявся від співу. Смуток у його голосі було втрачено в перекладі, і вона чула лише гудючу музику скімлення і ритм схлипів. Може, Номеру П’ять навіть хотілося приєднатися, але вона не могла розібрати жодного слова.

— Я пригадував те, що сталося давним-давно, — пояснив Пітер.

— Давним-давно, — вторувала вона, а тоді промовила: — Давним-давно Гоподь казав Ізраїлю: «Я полюбив тебе, мій народе».

Пітер здивувався, почувши цитату з Книги Єремії, але не тому, що Номер П’ять запам’ятала її, а тому що ця цитата була з новішого, ніж Біблія короля Якова, перекладу — з «Нового життя», якщо він не помилявся. Невже Курцберґ вибирав їм уривки з різних Біблій? У короля Якова замість «давним-давно» було «в оний час», хоча в оригіналі, давньоєврейською, було щось ближче до «здалеку».

Давним-давно, далеко-далеко... зрештою, може, це одне й те саме. Скинувши зі себе лінгвістичну памороку, Пітер розтулив рота й запитав Обожнювачку Ісуса Номер П’ять, чому вона процитувала саме цей уривок зі Святого Письма, що він для неї означає.

Але голова Номера П’ять уже похилилася їй на груди. Хай яка була причина її безсоння вдома у власному ліжку, свій сон вона знайшла тут, біля Пітера.

Окрім того, під час свого другого перебування в поселенні оазян Пітер уперше побачив смерть. Тобто вперше побачив мертвого оазянина.

Він досі не знав напевне, скільки оазян мешкає в селищі, але був схильний гадати, що кілька тисяч, і що Обожнювачі Ісуса становлять лише крихітну частку від тієї кількості душ, які проживають у цьому величезному вулику. Звісно, що за цими бурштиновими стінами люди мали б народжуватися й помирати, як це зазвичай трапляється в будь-якому іншому великому місті. Пітер, однак, не мав доступу до цих таїнств — аж доки одного дня не прийшов Обожнювач Ісуса Номер Один і не повідомив, що його мати померла.