Розділ «II На Землі»

Номер Один пошукав у своєму словниковому запасі синонім, який би він зміг вимовити.

— Піля жнив.

Пітер кивнув, хоча насправді він так і не зрозумів, про що йдеться. Він вирішив, що ці жнива — це збір урожаю однієї з харчових культур оазян, і робота ця вимагала стільки часу й зусиль, що громада просто не може втиснути похорон у свій розклад, отож старенькій доведеться зачекати. Пітер уявляв собі висохлу, трохи зменшену подобу Номера Один, що безрушно лежала у своєму глибокому ліжку, яке й без цього так сильно скидалося на труну. Він домислював, як її, приготовану до похорону, огортають коконом віхті пухнатої постелі.

Як виявилося, гадати й уявляти все це не було потреби. Номер Один таким самим голосом, яким міг би запросити гостя поглянути на якийсь визначний пам’ятник чи дерево (якби тут стояли пам’ятники чи росли дерева), запропонував Пітерові піти подивитися на труп його матері.

Хоч як силкувався, Пітер не зміг здобутися на належну відповідь. «Хороша думка!», «Дякую!», «Залюбки!» — все так чи інакше видавалося неправильним. Замість слів Пітер мовчки взув свої жовті черевики. Ранок випав сонячний та яскравий, і після сутіні, Що панувала в церкві, чоловік виявився не готовим до сліпучого сонячного світла.

Разом із Обожнювачем Ісуса Номер Один він попрямував через поле до селища, ступаючи два кроки на кожні три чи чотири, які робив оазянин. Під час цієї гостини в оазян Пітер вчився багатьох нових речей, зокрема і такої ось ходи дрібними кроками. Це насправді було справжнє мистецтво — іти повільніше, ніж каже тобі твоя природа, підлаштовуючись під крок значно меншої на зріст людини і не виглядаючи при цьому ні роздратованим, ні незграбним. Потрібно було просто уявити, ніби йдеш по пояс у воді, а за тобою ще й спостерігає суддя, який за самовладання ставить додаткові бали.

Пліч-о-пліч вони прийшли до помешкання Обожнювача Ісуса Номер Один. Житло виглядало точнісінько так само, як помешкання інших оазян, і на ньому не було ні жалобних прапорів, ні написів, ні якихось інших додаткових позначень, що повідомляли би про смерть жительки цього дому. Кілька оазян, які проходили повз — не більше, ніж звичайно, — як здалося Пітерові, ішли у своїх буденних справах. Номер Один провів його на задній двір, де зазвичай прали й сушили білизну і де діти м’якими темними кулями зі збитого моху часто бавилися в  гру, подібну до боулза[38].

Сьогодні в  ніхто не бавився, дітей не було зовсім, і білизняна мотузка, натягнута між двома будинками, була порожня. Подвір’я повністю належало матері Номера Один.

Пітер глянув на маленьке тіло, що лежало на землі без подушки й накривала. Балахона на ньому теж не було, і через це Пітер не міг сказати напевне, знав він цю особу чи ні, адже він досі, до свого сорому, був залежний від кольору тканини. Утім навіть якби йому вдалося пригадати якісь своєрідні риси обличчя цієї істоти — особливості забарвлення шкіри чи форму лицевих виступів, — це не дуже допомогло б зараз, адже тіло було сховане під мерехтливим і тремким шаром комах.

Пітер поглянув на Обожнювача Ісуса Номер Один, щоб зрозуміти, наскільки той стурбований таким жахливим видовищем. Мабуть, коли Номер Один ішов сьогодні вранці, тіло було чистим, а паразити просто скористалися його відсутністю. Але не видавалося, що оазянин надто переймався цим роєм комах. Він споглядав їх так спокійно, наче це були квіти на кущі. По правді сказати, ці жучки красою не поступалися квітам: вони мали переливчасті крильця і блискучі блідо-лілові й жовті панцирі. До того ж гули вони вкрай мелодійно. Комахи вкривали ледве не кожен дюйм мертвого тіла, через що здавалося, ніби воно сіпається й ворушиться.

— Твоя мати... — почав Пітер і не спромігся підібрати наступних слів.

— Моєї матері немає, — сказав Номер Один. — Тільки її тіло лиилоя.

Пітер кивнув, силкуючись приховати млість, що впереміш із захопленням охопила його перед цими полчищами комах. Філософське ставлення Номера Один до смерті матері було бездоганно розсудливим — власне, Пітер переконував би його міркувати саме так, якби оазянин шаленів із горя. Але те, що Номер Один не надто побивався або ж дуже вміло це приховував, збивало Пітера з пантелику. Розповідати на похороні купці аміківців-невірників, що тіло — це лише транспортний засіб для безсмертної душі, — це одна справа, і геть інша — стояти поряд з істотою, яка перейнялася цим принципом настільки глибоко, що тепер може спокійно дивитися на тіло своєї матері, з голови до ніг обліплене комахами. Пітерову увагу привернула одна з ніг жінки: комахи, які постійно переміщалися туди-сюди, лишили непокритими її пальці. Їх було вісім, усі дуже малі й тонкі. Він гадав, що, оскільки оазяни мають п’ять пальців на руках, то вони мусять мати стільки само на ногах. Тепер помилковість цього припущення вказувала Пітерові, як далеко він іще від того, щоб по-справжньому розуміти цих людей.

— Пробач, Номере Один, мені те, що не можу пригадати, — промовив Пітер. — Я зустрічався з твоєю матір’ю? Колись раніше?

— Ніколи, — відказав Номер Один. — Іти звіди до еркви... дуже далеко.

Пітер замислився над тим, чи оазянин висловлювався іронічно, натякаючи, що його мати так ніколи й не змогла знайти достатньо мотивації, щоб відвідати церкву, чи ж він дослівно мав на увазі, що мати була занадто слабка чи хвора, щоб подолати цей шлях. Найпевніше він говорив дослівно.

— Моя мати поала — тільки поала — знайомития з Іуом, — пояснив Номер Один.

Він зробив рукою обертовий жест, немовби вказуючи на повільний, іноді зі запинками, поступ уперед.

— Щодня з еркви ми нели у руках твої лова. Ми приноили їх до неї. Щодня лова входили в неї, як їжа. Щодня вона підходила ближе й ближе до Гопода, — і Номер Один обернув своє обличчя в напрямку до Пітерової церкви, неначе побачив, як його мати нарешті прямує туди.

За кілька днів Пітер дізнався, про що насправді йшлося під «урожаєм». Він усвідомив, що показати йому труп своєї матері Обожнювач Ісуса Номер Один вирішив, послуговуючись зовсім не емоціями. Він хотів просвітити Пітера.