Розділ «II На Землі»

Він знав, що відраза була нерозумною, адже така їжа, без сумніву, була б смачною і, ймовірно, корисною. До того ж Пітерові було відомо, що кожна країна має свої кулінарні особливості, які викликають огиду в перебірливих іноземців: велетенські очі тунця, молочко тріски і восьминоги живцем у японців; страви з козячих голів у африканців; у китайців — суп із ластівчиного гнізда, яке насправді є слиною пташки, тощо. Якби Пітерові довелося проповідувати в одній із цих країн, цілком імовірно, що його було б пошановано котримсь із цих делікатесів. Узяти б навіть той італійський сир, гнилий і з личинками. «Касу марцу». (Просто дивовижно, що Пітер зумів пригадати, як називається цей сир, про який він читав, либонь, одного разу в журналі багато-багато років тому, тоді як іще вчора йому випала з пам’яті назва вулиці, на якій він жив.)

Звісно, Пітерові ніколи не доводилося куштувати жоден із цих заморських наїдків. Досі він проповідував тільки в Англії. Найекзотичнішою стравою, яку йому подавали колись, була чорна ікра на благочинному зібранні в Бредфорді, і неприємно Пітерові було не через те, що ікра — це риб’ячі яйця, а через ту купу грошей, яку організатори витратили на бенкет, тимчасом як мали на меті збирати кошти для допомоги міським безхатькам.

Хай там як, ішлося не про личинки per se[40]. Річ була в тому яскравому спогаді про матір Номера Один, у тому зв’язку між нею та личинками, що живилися її плоттю, зв’язку, який, посилений емоціями, не хотів нікуди подітися з Пітерової пам’яті. Його розум відмовлявся осягнути, як син померлої зможе їсти харч, приготований у такий спосіб.

На це питання, як і на багато інших, Господь доволі своєрідним чином надав відповідь, яка все прояснила. Одного вечора Обожнювач Ісуса Номер Один прийшов до церкви з кошиком, повним їжі. Вони сіли разом на ліжко за кафедрою, і Номер Один мовчки виклав усе перед Пітером. Пахло смачно, і страви були ще теплими. Там був суп із білоквіту в грибній подобі та кілька куснів хліба з цієї ж рослини, із рум’яною шкоринкою та білою м’якушкою, просто з печі.

— Як добре, що це білоквіт, — мовив Пітер, вирішивши бути відвертим. — Я боявся, що мені принесуть щось із тих... істот, яких ви збирали з тіла твоєї матері. Я не думаю, що зміг би це їсти.

Номер Один кивнув.

— Я також. Іні можуть їти. Я — ні.

Пітер поглинав слова, але не міг витлумачити їхнє значення. Може, Номер Один повідомляв йому про правила етикету, яких він мусив дотримуватися під час саме цього обряду. Чи це було щире зізнання? «Скажи мені більше», — подумав Пітер. Із попередніх розмов йому, однак, було відомо: мовчати, сподіваючись, що оазянин заповнить тишу, не спрацює.

— Це дуже добре й... гідне захоплення, — промовив він, — те... що роблять твої люди. З тими, хто помер.

Він не знав, що казати далі. Бо врешті-решт виходило на те, що хай як він не захоплювався, а відрази своєї подолати не міг. Якщо він висловить усе це, може видатися, ніби він повчатиме Номера Один, розповідаючи про відмінності між ними, які не можна порівнювати.

Номер Один кивнув знову.

— Ми робимо зі вього їжу. Робимо їжу для багатьох.

Миска зі супом стояла в оазянина на колінах, покритих балахоном. Утім він до страви досі не торкнувся.

— Мені снилася твоя мати, — зізнався Пітер. — Я не знав її як людину, я не кажу... — він набрав повітря в легені. — Коли я побачив її вкритою комахами, а потім личинками, а всі оазяни просто... — Пітер утупив погляд у черевики Номера Один, хоча можливості зустрітися з ним очима однаково не існувало. — Я не звик до такого. Це мене засмутило.

Номер Один сидів непорушно. Одна рука в рукавичці лежала на його животі, інша тримала шматок хліба.

— Мене теж, — промовив оазянин.

— Я гадав... мені видалося, що ти... що ви всі... боїтеся смерті, — сказав Пітер. — І все-таки...

— Ми боїмоя мерті, — підтвердив Номер Один. — трах, проте, не може втримати життя в тілі, коли життя закінилоя. Ніо не може втримати життя в тілі. Тільки Гоподь Бог.

Пітер пильно поглянув просто в незбагненне обличчя свого друга.

— У житті кожної людини трапляються миті, — промовив він, коли горе від утрати дорогої людини сильніше за віру.