Розділ «II На Землі»

15

Герой цієї миті, король цього дня

Колись один мудрий чоловік запитав Пітера:

— Ти знаєш, хто ти?

— Хто я?

— Так.

Це запитання можна було розуміти так по-різному, залежно від того, хто запитував. Приміром, кілька разів Пітера про це запитували розлючені покидьки, які самі ж відповідали: «Мудило ти», — або ще щось подібне, а потім лупцювали його. Запитували про це також чиновники і бюрократи, що вважали Пітера, з тієї чи іншої причини, більмом на оці. Чув це запитання він і від людей, які ставили його з любов’ю й ніжністю, а потім казали Пітерові, що він «любчик», «золотко» чи навіть «моя скеля». Такі слова треба виправдовувати, а це не дуже легко.

— Я намагаюся забагато не думати про себе. Сподіваюся, я просто людина, що любить Бога.

— Ти — людинолюбець, — сказав мудрий чоловік, рішуче киваючи головою. — І через це перед тобою пролягає довгий шлях.

Чоловік цей був пастором у церкві, що невдовзі перейшла У спадок Пітерові. Він був літньою людиною, і милостива терпимість поєднувалася в ньому зі стоїчним ставленням до життєвих розчарувань — особлива суміш, звична для проповідника, який надто довго перебував на своїй службі. Він знав до найменших дрібниць, чому і як його парафіяни противляться змінам і коли вони можуть бути справжніми паскудами — хоча, звісно, ніколи не вживав таких слів.

— Ти любиш людей, а це, взагалі, трапляється дуже рідко, — провадив далі старий пастор.

— Хіба ж товариськість не властива людині від природи?

— Я зараз кажу не про це, — відповів старий чоловік. — Мені здається, ти не такий уже й товариський. Скоріше навіть трохи одинак. Я маю на увазі те, що тебе не дратують і в тебе не викликають відрази ці тварини, які звуться «людьми». Ти просто приймаєш їх такими, якими вони є. Деякі люди не можуть жити без собак, ті їм ніколи не набридають — це собаколюбці. Їм байдуже, якої собака породи, великий він чи маленький, спокійний чи гавкітливий, добре вихований чи неслухняний — вони люблять їх усіх по-своєму, тому що це собаки, а собаки — це добре. Пастор повинен відчувати те саме стосовно людей. Але знаєш що? Таке трапляється рідко. Украй рідко. Ти далеко підеш, Пітере!

Пітерові дивно було чути ці слова, сказані з такою впевненістю, від сивочолого мудреця, якого нелегко було надурити. Пітерове співіснування з людьми, що його оточували, таки не завжди було безхмарним. Хіба ж можна було сказати цілком серйозно, що він любить людей, комусь, хто поводився так погано, як Пітер у свої підліткові та юнацькі роки, — брехав, порушував обіцянки, обкрадав дурнів-альтруїстів, які ще наважувалися йому повірити? І все ж старий наставник сказав це Пітерові, хоча добре знав його історію. Між душпастирами таємниць немає.

Тепер Пітер сидить у напівзабутті, схрестивши під собою ноги, мружачись від сліпучого світла. Просто перед ним, також схрестивши ноги, сидить хлопчик — це сам Пітер років восьми чи дев’яти, молодший скаут, «вовченя». Хлопець був гордий і щасливий тим, що він молодший скаут, тим, що має зелену сорочку з нашивками і володіє таємними знаннями про те, як зав’язувати вузли, напинати намет і правильно розкладати багаття. Він не міг дочекатися, коли вже нарешті стане повноцінним скаутом, а не просто «вовченям», і зможе опанувати стрільбу з лука, ходитиме в гори й рятуватиме життя незнайомцям, які потрапили під снігову лавину або яких укусила гадюка. Як виявилося, йому ніколи не судилося стати скаутом: незабаром Пітерова сім’я потрапила у скруту, він не зміг більше лишатися «вовченям», і його однострій було акуратно складено в шафку на поличку, де він і лежав, доки лусочниця не зіпсувала його. Але, коли Пітерові було вісім років, він іще не знав цього всього й сидів, схрестивши ноги, у шортах і з пов’язаною на шиї краваткою, ледве не злинаючи в повітря від задоволення бути тут, серед своєї «вовчої зграї».

Піт дзюрком ллявся з брів просто йому в очі. Пітер закліпав, і затуманений світ знову набув чітких обрисів. Дитина, що сиділа перед ним, не була восьмирічним Пітером. То навіть не була дитина. Це був Обожнювач Ісуса Номер Сімнадцять, істота, що відрізнялася від Пітера всім, чим тільки-но можна, за винятком того, що вона (чи, може, він) також могла сидіти, схрестивши під собою ноги і склавши руки в молитві. Балахон її був шпинатно-зеленого кольору, такого самого кольору були і м’які черевики, хоча і з коричневими цятками бруду. Сонце стояло майже над головою, каптур відкидав густу тінь, і обличчя її було поглинуто чорнотою.

— Про що ти думаєш, Номере Сімнадцять? — запитав Пітер.

Як завжди, запала мовчанка. Оазяни не звикли думати про думання або, можливо, їм тяжко було висловити свої думки чужомовними словами.

— Пер ніж ти прийов, — промовила Обожнювачка Ісуса Номер Сімнадцять, — ми були одинокі й безпорадні. Тепер, пільно з тобою, ми ильні.

Було щось прикре в тому, що для її язика, чи голосових зв’язок, чи будь-чого, чим вона розмовляла, слова «одинокі» й «безпорадні» були доволі легкими, а от «спільно» і «сильні» Номер Сімнадцять ледве могла вимовити. Її тендітна постать здавалася дуже вразливою, але й усі решта, що сиділи біля неї, були тендітними і вразливими на вигляд: тонесенькі руки, вузькі плечі, поношені рукавиці й черевики. Пітер наче потрапив у плем’я, що втратило всіх дорослих чоловіків і жінок, і йому доводилося проповідувати лише дітям і зморщеним старцям.