Розділ «II На Землі»

Висадження комах на тіло було тільки першим кроком у господарській діяльності оазян, яку вони старанно провадили, прораховуючи все до найменших дрібниць. Пітер дізнався, що тіло було помащено отрутою, і комахи, відклавши яйця, були вже ледь живими і не могли злетіти. Оазяни тоді збирали їх і дуже ретельно розділяли на частини. Кінцівки й крила розтовкували й висушували, отримуючи страшенно міцну приправу: однією дрібкою можна було присмачити цілу діжку з їжею. Тільця ж виділяли густий нектар, який оазяни або перемішували з водою і білоквітом, щоб виготовити мед, або ж переробляли на яскравий жовтий барвник. А тимчасом, доки члени оазянської громади працювали, переробляючи рештки комах у щось корисне, дозрівали відкладені комахами яйця. Пітера час від часу запрошували подивитися, як просувається справа.

Подібно до більшості людей, яких він знав, за винятком лише одного, очевидно схибленого шкільного вчителя біології, Пітер не надто полюбляв личинок. Хоча прийняти природність смерті й тління плоті було б мудрим і практичним вчинком, чоловікові завжди, коли він бачив цих невеличких хробачків-пристосуванців, ставало гидко. Але такі личинки, як на трупі матері Номера Один, йому ще ніколи не траплялися. Вони були малорухливі й тлусті, рисово-білі, кожна завбільшки з чимале фруктове зерня, їх була тьма-тьмуща — щільна перлиста маса, яка, коли довго на неї дивитися, здавалася зовсім не личинками, а скоріше білою малиною, що просипалася з рогу достатку.

Збирали оазяни і цей урожай.

Коли врешті-решт тіло матері Номера Один віддало всі дари, які мало віддати, воно лежало вичерпане на землі в затінку кількох одежин, що злегка погойдувалися на мотузку неподалік. Оскільки вона була єдиним представником оазян, якого Пітер бачив повністю роздягнутим, то він не міг сказати, що саме з побачених недоладностей було наслідком тління, а що можна було уздріти під одягом будь-якого здорового живого оазянина. Плоть, від якої надходив дух бродіння, не тхнула; вона стала сірою, наче висохла глина, і була вкрита пощербинами й западинами. Грудей або чогось іншого, що вказувало б на чоловічу чи жіночу стать, не було. У голові в Пітера склався образ на основі світлин померлих від голоду чи замучених у концентраційних таборах: плоть, що зсохлася до клаптика шкіри, який утримував разом кістки. Тут Пітерові трапилося зовсім інше. У матері Номера Один очевидно не було ні ребер, ні скелета, лише суцільна плоть, яка перетворювалася на рідину. З отворів, проїдених у її руках і ногах, витікала брижувата темна сукровиця.

«Потвора», — було перше слово, що спало йому на думку, і його ледве не пересмикнуло. Але потім Пітер нагадав собі: «Створіння — все, що створено».

— Зараз ми покладемо її в землю, — третього дня промовив Номер Один.

У голосі оазянина не чулося ні нагальної потреби, ні передчуття важливої церемонії, не було також зрозуміло, що він мав на увазі під «зараз». Наскільки Пітерові було відомо, могилу ще не викопали, і не схоже було, щоб громада готувалася до врочистого обряду.

— Ти хотів би... щоб я щось сказав? — запитав Пітер. — На похороні?

— На похороні?

— Це такий наш звичай... — почав Пітер і затнувся. — Коли християни... — спробував він знову і знову замовк. — Там, звідки я прилетів, коли людина помирає і її ховають, зазвичай хтось виголошує промову, перш ніж тіло покладуть у землю. Говорять про людину, яка померла, намагаються нагадати її родині і друзям, чим ця людина була особливою.

Номер Один ввічливо похилив свою голову.

— Ти ніколи не знав моєї матері, — із дивовижно очевидною розсудливістю зауважив оазянин.

— Твоя правда, — погодився Пітер. — Але ти міг би мені щось розповісти про неї, відтак я із твоїх слів зробив би... промову, — він говорив, водночас розуміючи, якою безглуздою є ця пропозиція.

— лова вже не змінять моєї матері, — відповів Номер Один.

— Слова можуть заспокоїти друзів і родину померлої, — сказав Пітер. — Може, ти хочеш, щоб я почитав із Книги?

Обожнювач Ісуса Номер Один схрестив руки й розвів їх, показуючи, що в цьому немає потреби.

— Давно Курберг дав нам лово з Книги, — і він продекламував, очікуючи на Пітерове схвалення.

Струмок шелесткої нісенітниці влився Пітерові до вух. Йому знадобилося кілька секунд, щоб повторити про себе безглузді склади і перекласти їх у рядок із Біблії, який насправді був не з Біблії, а з Книги загальних молитов[39]:

— Попелие до попелиа, пороинка до пороинки.

Тривалий час після цього випадку Пітер жив зі страхом, що якась добра душа захоче почастувати його стравою з личинок. Оазяни завжди приносили йому перекусити і — хтозна — ну ж бо вони вирішать, що білоквіт йому вже набрид. А ось і дивинка-лагоминка для отця Пітера!