Розділ «II На Землі»

Звісно, неправильно було думати так про оазян; він просто був неспроможний сприймати їхні тіла як нормальні, а власне — як відхилення від норми. Пітер щосили намагався налаштувати своє бачення, аж доки сотня з гаком істот, що сиділи перед ним, не виросли до розміру дорослої людини, він же натомість перетворився у велета.

— Книга, — попросив Обожнювач Ісуса Номер Один зі свого звичного місця, ближче до середини всього зібрання. — Дай нам лово з Книги.

— Так, із Книги, — погодилося ще кілька голосів, мабуть, відчуваючи полегшення, що їм не доводилося принижувати свою гідність, промовляючи ці три слова.

Пітер кивнув на знак згоди. Його Біблія повсякчас була напохваті; вона лежала в рюкзаку, захована у пластиковий футляр, що захищав від вологи, і оазяни завжди схвальними вигуками вітали, коли Пітер видобував її звідти на світ. Однак часто йому навіть не потрібно було її діставати, адже він мав прекрасний хист до запам’ятовування Святого Письма. Ось і зараз Пітер заглянув у глибини своєї пам’яті і майже відразу відшукав слушну цитату, з послання святого Павла до ефесян. Його мозок, безперечно, був дивним органом; іноді Пітер уявляв його червивим качанчиком цвітної капусти, вкритим шрамами й підпалинами, отриманими в минулому житті, але іншим разом він здавався скоріше просторим сховищем, де потрібної миті перед очима немовби розгорталася Біблія з уже виділеними відповідними рядками.

— «Отже, ви вже не чужі й не приходьки, — процитував він, — а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос, що на ньому вся будівля, улад побудована, росте в святий храм у Господі, що на ньому і ви разом будуєтеся Духом на оселю Божу».

Зі строкатої юрби, що сиділа навпроти Пітера, почувся гомін, в якому були схвалення і навіть утіха. Біблійні вірші діяли на оазян, наче кухоль солодкого хмільного напою, пущений по колу. Це був трунок короля Якова — оригінал. Звісно, оазяни були вдячними за ті перетлумачені книжечки, які Пітер підготував для них. Їхні сторінки вже були добряче заяложені, пожолоблені вологою, а слова з них неодноразово співалися й проказувалися напам’ять цими довгими теплими днями, які Пітер провів разом зі своєю паствою. І все-таки він мусив визнати, що, попри його сподівання, усіх проблем ці книжечки не вирішили. Оазяни називали їх «лово в руі»; Пітер був у захваті, коли вперше почув цей вислів, аж доки не збагнув, що так підкреслювалася різниця між його брошурками і справжньою Книгою дивних нових речей. Саморобні буклети розглядалися як домашня бражка, самогонна заміна фабричного алкоголю, тимчасом як повноцінна Біблія короля Якова у машинній палітурці зі штучної шкіри і золотистим тисненням на корінці вважалася бездоганною і остаточною — Істинним Джерелом.

Тепер, упиваючись віршами з Послання ефесянам, оазяни були по-справжньому задоволені. Їхні голови під каптурами схилилися ще нижче, а обличчя огорнули ще густіші тіні. Їхні складені до молитви руки злегка погойдувалися на колінах, немовби оазяни заново відстежували ритм Пітерових слів і насолоджувалися ними. Такі ледь помітні рухи для оазян означали те саме, що для південних баптистів[37] голосно кричати: «Алілуя!»

Хоча він і сам був палким прихильником Біблії короля Якова, Пітер почувався ніяково перед тим святобливим трепетом, який вона вселяла в його паству. Урешті-решт, це був лише переклад, який мав не більше прав претендувати на автентичність, ніж інші переклади. Ісус не висловлювався англійською мовою часів короля Якова, не говорили нею ані апостол Павло, ані старозавітні пророки. Чи ж розуміли це оазяни? Пітер у цьому сумнівався. І це було доволі прикро, адже ти усвідомлюєш, що всі, для кого давньоєврейська, койне чи галілейсько-арамейський діалект не є рідними, перебувають у такому самому невигідному становищі, як і ти. Тоді ти заспокоюєшся, розуміючи, що Святе Письмо, перекладене твоєю мовою, анітрохи не гірше за перекладене будь-якою іншою. Пітерові ж видавалося, що він помітив в оазян відчуття власної неповноцінності, і це його непокоїло. Він не бажав скидатися на деяких старосвітських місіонерів з імперіалістичним мисленням, що поважно, наче Мойсей, походжають, хизуючись у костюмах у стилі сафарі і наживаючись на помилковому переконанні, нібито вони одноплеменці Христа і Бог був англійцем.

Пітер хотів було спробувати делікатно віднадити оазян від такого пошанування Книги, розповівши про те, скільки перекладів на різноманітні мови передувало цьому тексту сімнадцятого століття, але вирішив, що це тільки все ускладнить, особливо зважаючи на те, як оазяни прикипіли до ключових цитат, які завчили ще з Курцберґом, що, очевидно, був палким прихильником Біблії короля Якова. Воно й не дивно. Кожен християнський проповідник, який любить мову, мусить любити саме цю Біблію: ритм її віршів просто підкорює тебе. Тому, можливо, правильним підходом до цих людей буде читати їм Біблію стовідсотковою староанглійською, а потім уже розтлумачувати простою сучасною мовою.

— Апостол Павло говорить тут своїм новим друзям, — узявся пояснювати Пітер, — що тільки-но ви почули слово Боже, уже не важливо, що ви чужинці, не важливо, як далеко ви живете. Ви стаєте частиною громади християн, усіх християн, які коли-небудь існували на цьому світі, зокрема й тих, що жили в часи, коли Ісус ходив по землі. Далі апостол Павло порівнює нас із домом. Дім будують із цеглин і каміння, яке припасовують одне до одного, щоб звести велику споруду, і ми всі є тим камінням у домі, який будує Господь.

Десятки голів, вкритих каптурами, закивали.

— Ми ві — каміння.

— Ми побудували нашу церкву разом, — промовив Пітер. — І це прекрасно.

Майже одностайно, немов учасники танцювальної постановки, оазяни обернули голови, щоб поглянути на храм, який вони вважали настільки священною спорудою, що заходили туди тільки для відправ, хоча Пітер і закликав їх вважати церкву своєю домівкою.

— Але ви — всі ви, що зібралися сьогодні тут і зараз просто сидите на сонці — ви і є справжня Церква, яку побудував Господь.

Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, що, як завжди, сиділа в першому ряді, загойдалася вперед-назад, не погоджуючись.

— ерква — то ерква, — заявила вона. — Ми — то ми. Гоподь — то Гоподь.

— Коли ми сповнені Духа Святого, — мовив Пітер, — ми можемо стати чимось більшим за те, чим ми є: можемо стати у своїх ділах подібними до Бога.

Його слова не переконали Номер П’ять.

— Бог ніколи не помирає, — сказала вона. — Ми помираємо.