Розділ «II На Землі»

— Помирають наші тіла, — відповів Пітер. — Наші душі житимуть вічно.

Номер П’ять указала пальцем у рукавичці просто на його огруддя.

— Твоє тіло не помирає, — промовила вона.

— Певно, що помирає, моє тіло теж помре, — відказав Пітер. — Я з плоті й крові, як і будь-хто інший.

Саме зараз Пітер як ніколи відчував недосконалість своєї тіло-будови з плоті й крові. У нього розболілася голова від сонця, сідниці затерпли, і терміново треба було відлити. Трохи повагавшись, Пітер послабив сечовий міхур, і сеча вільно потекла на землю. Так тут заведено, і нічого було маніритися.

Обожнювачка Ісуса Номер П’ять мовчала. Пітер не міг зрозуміти, чи він переконав її, чи заспокоїв, чи засмутив, чи ще щось. Та й узагалі, що вона мала на увазі? Невже Курцберг був одним із тих лютеранських фундаменталістів, які вірять, ніби одного дня мертві християни воскреснуть у своїх старих тілах — дивовижним чином відновлених і нетлінних, неспроможних відчувати ні біль, ні голод, ні задоволення — і лишаться в них усю решту вічності? Сам Пітер такого вчення не схвалював. Смерть є смерть, тлінь є тлінь, і тільки дух незнищенний.

— Скажіть мені, — звернувся він до присутніх. — Що ви знаєте про життя після смерті?

Обожнювач Ісуса Номер Один, який сам узяв на себе обов’язки хранителя історії християнства на Оазі, промовив:

— Коринтянин.

Пітер не відразу зрозумів, що сказав Номер Один: хоч і таке знайоме, слово це було зовсім неочікуваним тут і зараз.

— Коринтяни, авжеж, — промовив він.

Запала мовчанка.

— Коринтянин, — повторив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Дай лово з Книги.

Пітер подумки звернувся до Біблії, відшукав там Послання до коринтян, п’ятдесят четвертий вірш п’ятнадцятого розділу, але він ніколи раніше не мав потреби цитувати у своїх проповідях цей уривок, тому точного формулювання не пам’ятав: щось тлінне, щось нетлінне... Наступний вірш він знав добре, це був один із тих біблійних самородків, які знають усі, хай подекуди і приписують їх Шекспірові, але Пітерові здавалося, що Обожнювач Ісуса Номер Один прагнув більшого, ніж коротенький афоризм.

Із кректанням чоловік звівся на засиджені ноги. Юрба тихо загула від хвилювання, коли Пітер, підійшовши до свого рюкзака, дістав із пластикового футляра Книгу. Витиснені золотом літери заблищали на сонці. Пітер лишився стояти, щоб м’язи змогли перепочити в іншій позі, і розгорнув Біблію.

— А коли оце тлінне в нетління зодягнеться, — прочитав він, — і оце смертне в безсмертя зодягнеться, тоді збудеться слово написане: Поглинута смерть перемогою! Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?

Читаючи вголос ці слова, Пітер усвідомив, чому він ніколи не використовував цю цитату у своїх проповідях. Думка була цілком розумна, але висловлена занадто пишномовно, як на його думку. Щоб ці слова звучали щиро, виголошувати їх потрібно було зі завзятим запалом, із патетикою трагічного актора, а Пітер був оратором іншого штибу. Його стилем радше була скромна відвертість.

— Тут апостол Павло каже, — узявся пояснювати Пітер, — що, коли ми віддаємо наші душі Христу, та наша частина, що помирає і тліє, — наше тіло — одягнена в те, що не може ні померти, ні зітліти, — у нашу вічну душу. Тому нам нічого боятися смерті.

— Ніого, — луною відгукнулося кілька оазян, — боятия.

Друге Пітерове перебування в поселенні, яке аміківці називали Містом Потвор, було не менш дивовижним і захопливим, ніж перше. Він, як і очікував, краще пізнав оазян, але також почав помічати зміни в собі, зміни, яких він не міг висловити, але які здавалися йому глибокими і важливими. Подібно до того, як повітря пролазило під його одяг і, здавалося, проходило крізь шкіру, так само щось невідоме пролазило йому в голову, просякаючи просто в мозок. Чогось лихого в цьому не було ані краплини. Це була наче найбільша у світі благодать.