Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Ґрейнджер кинула на нього збентежений погляд.

— Хіба ви не читали про це? Це ж чи не єдина річ, яку пересічна людина знає. Про цю дівчинку писали в газетах, її показували в телевізорі...

— Я не читаю газет, і в мене немає телевізора.

Тепер настала її черга перепитувати:

— Жартуєте?

Пітер усміхнувся.

— Ні, я не жартую. Одного дня я отримав повідомлення від Господа, в якому було зазначено: «Позбудься телевізора, Пітере, це величезне марнування часу». Тож я так і зробив.

Ґрейнджер похитала головою.

— Я не знаю, як вас розуміти.

— Дослівно, — сказав він. — Завжди дослівно. Та дарма, повернімося до дівчинки з... е-е...

— Оскалузи. Вона здобула перемогу в конкурсі «Назва для Нового Світу». Я така здивована, що ви не чули про це! Приходили сотні тисяч пропозицій, більшість із них неймовірно невдалі. Це було таке собі свято для телепнів. Там, де я працювала, аміківці збирали для себе найгірші назви. Щотижня у нас з’являвся новий фаворит. Урешті-решт ми самі провели між ними конкурс на назву для комори прибиральників. «Нуво Оппортунус» — чудовий був варіант. Ще «Сіон II», «Атланто». «Арнольд» — оце клас, думала я. «Сплендорамус». Гм... «Айнштайнія». Решту забула. О, так, ще одне: «Перепочинок мандрівника». І «Щойновідкритапланета». «Шийка матки». «Гендрікс». «Елвіс». Назви все надходили й надходили.

— А дівчинка?

— Гадаю, їй просто пощастило. «Оазу» запропонували, мабуть, ще сотні інших людей. Вона виграла п’ятдесят тисяч доларів. Гроші стали у пригоді її родині, бо мати саме втратила роботу, а в батька виявили якусь рідкісну хворобу.

— І який кінець у цієї історії?

— Такий, якого і слід було очікувати. Тато помер. Мама потеревенила про це все на телебаченні й спилася. А потім ЗМІ перемкнулися на щось інше, і ніхто вже не дізнається, що сталося далі.

— Ви не пам’ятаєте імені цієї дівчинки? Я хотів би помолитися за неї.

Ґрейнджер роздратовано вдарила долонями по керму й звела очі вгору.

— Ой, я вас благаю! За неї молилися мільйон американців, і це не завадило її життю піти коту під хвіст.

Пітер, не відповідаючи, дивився перед себе. Близько півхвилини вони їхали мовчки.

— Коретта, — промовила Ґрейнджер нарешті.