Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Коли вони під’їхали, Сі-2 здавалося покинутим. Машина загальмувала на краю поселення, там, де й попереднього разу, біля будинку, позначеного білою зіркою. Але тепер, окрім цього, на ньому була ще одна позначка: велетенський свіжий напис білими літерами заввишки три фути.

ЛАСКАВОПРОСИМО[30]

— Овва! — здивувалася Ґрейнджер. — Не думала, що вони на таке здатні.

Жінка зупинила машину й відчинила багажник. Пітер вийшов, дістав свій рюкзак і надів його собі на плечі, лишаючи руки вільними. Він замислився, яким чином йому правильно попрощатися з Ґрейнджер: потиснути руку, ґречно кивнути, недбало помахати рукою чи якось інакше.

Кришталева завіса, що затуляла найближчий дверний отвір, зблиснула, коли разки намистин розсунулися, пропускаючи назовні когось — постать у каптурі, невисоку й урочисту. Пітер не міг сказати, чи це була та сама особа, яку він бачив першого разу. Балахон того оазянина, як він пригадував, був блакитним, тоді як цей був одягнутий у пастельно-жовте вбрання. Щойно оазянин опинився надворі, за ним, розтуливши намистини своїми м’якими рукавичками, вийшов ще один. У цього був балахон блідо-зеленого кольору.

Один за одним оазяни виходили з будинку. Усі вони були в каптурах і рукавичках, усі тендітної статури, всі в однакових черевиках із м’якої шкіри. Усі їхні балахони були однакового крою, однак заледве чи можна було побачити бодай один колір, що повторювався. Рожевий, мальвовий, помаранчевий, жовтий, каштановий, пісочний, бузковий, теракотовий, помаранчево-рожевий, рожево-зеленуватий, оливковий, мідний, жовтаво-зелений, блідо-фіолетовий, помаранчево-коричневий, зеленувато-блакитний...

Оазяни все йшли і йшли, поступаючись місцем новоприбулим, але тримаючись купи, наче одна родина. За кілька хвилин зібралася юрба зі сімдесяти-вісімдесяти душ, враховуючи й менших істот, очевидно дітей. Обличчя їхні переважно були затемнені, але то тут то там з-під каптурів прозирала білувато-рожева набрякла плоть.

Пітер здивовано дивився на них, а голова йому паморочилася від збудження.

Передній оазянин обернувся до своїх людей, високо здійняв руки й подав знак.

— у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у... — заспівали вони, високо, мелодійно й чисто.

Голосний звук линув у повітрі п’ять, десять секунд без упину, на нескінченному спільному видиху, і тривав так довго, що Пітер сприйняв його як абстрактний звук, не пов’язаний ні з мовою, ні з мелодією. Але ось він сполучився з приголосним, який теж годі було розпізнати — і тон змінився.

— ...до-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-ова-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а ла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ака-а-а-а-а-а-а-а-а-а, о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о зна-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-айла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а ме-е-е-е-е-е-е-е-е-ене-е-е-е-е-е-е-е у-у-у-у-у-у-у-у прі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ірві-і-і-і-і-і-і-і зла-а-а-а-а-а-а-а-а...[31]

Підкорюючись енергійному жесту рукою переднього оазянина, всі нараз замовкли й глибоко-глибоко вдихнули — сімдесят душ зітхнули водночас. Пітер упав навколішки, лише зараз упізнавши цей церковний славень: гімн зашкарублого євангелізму, прототип несмаку «Армії спасіння», втілення усього, що Пітер зневажав, коли був юним гультяєм, який винюхував доріжки «спіду» на засцяних кришках унітазів; усього, що він відкидав як дурість, коли прокидався в калюжі захололого блювотиння; усього, що він вважав жалюгідним, коли крав гроші у повій з їхніх сумочок; усього, з чого він насміхався, як із нічого не вартої марниці, коли сам він лише даремно псував повітря. «До ніг Ісуса привела, життя нове дала».

Диригент змахнув рукою. Хор заспівав знову.