Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Вибачте, у мене замість мізків тоді, мабуть, була яєчня.

— «Стрибок» іноді впливає так на декого.

— На здихляків, еге ж?

— Я цього не казала. — Грейнджер міцно обхопила себе, долонями напружено стискаючи плечі. — Досить, нумо вже з цим завершувати!

Цю останню репліку було адресовано не йому; жінка дивилася на будинок зі зображеною на ньому зіркою.

— Нам загрожує небезпека?

— Ні, принаймні мені про це невідомо.

Пітер сперся на захисну дугу бампера і взявся ретельно оглядати все, що міг роздивитися в поселенні. Будинки, попри прямокутну форму, не мали гострих країв: кожна цеглина була добре відшліфованим ромбом, вилощеним шматком бурштину. Розчин, яким їх було скріплено, не містив піску; він більше нагадував якийсь пластиковий герметик. Ніде не було прямих кутів, нічого гострого чи рифленого. Естетично споруди скидалися на дитячі розважальні центри. Не те щоб будинки були незрілими чи зробленими без смаку — ні, вони мали свою однотонну гідність, очевидно були міцними, як скеля, а теплі кольори були... ну... такими теплими. Але Пітер не міг сказати, що загалом вони здалися йому привабливими. Якщо буде на те Боже благословення і він поставить тут церкву, вона має бути інакшою, виділятися з-поміж усієї цієї присадкуватості довкола. Щонайменше, треба буде... Авжеж, ось воно: Пітер усвідомив, чому це місце так його пригнічувало. Вони навіть не намагалися сягнути небес. Тут не було жодної вежі, жодної башточки, жодного флагштока, ба навіть жодного звичайного трикутного двосхилого даху. О, що вже казати про шпиль!

Образ дзвіниці сяяв у Пітерових думках так довго, що він і не помітив, як намистинова фіранка в найближчому дверному отворі ворухнулася. Він закліпав очима, але, коли зір його прояснів, із дому вже вийшла якась постать і попрямувала до Ґрейнджер. Пітерові здалося, що все сталося надто несподівано; бракувало драматизму, належного першому побаченню з тубільцем-оазянином. Це мала бути повільна церемонія, в амфітеатрі або ж на вивищенні, на яке треба було зійти сходами. Натомість зустріч уже почалася, а Пітер проґавив її початок.

Істота — особа — трималася прямо, але була невисокою. П’ять футів три дюйма, може, чотири[14]. (Дивно, як уперто ці імперські міри — дюйми, милі — відмовляються виходити з ужитку.) Хай там як, а він, чи вона, мав тендітну статуру. Тонкокостий, вузькоплечий, скромної постави — аж ніяк не та грізна особа, до зустрічі з якою готував себе Пітер. Як і було сказано, чернечий балахон із каптуром, зроблені з пастельно-блакитної тканини, напрочуд подібної до тієї, з якої виготовляють купальні рушники, вкривав усе його, чи її, тіло, черкаючи своїм подолом носки черевиків із м’якої шкіри. Груди не напинали одежини, тож Пітер — свідомий того, наскільки це слабкий доказ, щоб на ньому грунтувати власні припущення, але не бажаючи морочити й далі собі голову незграбними повтореннями «він чи вона» — вирішив вважати істоту особою чоловічої статі.

— Привіт! — промовила Ґрейнджер, простягаючи руку.

Оазянин також простягнув руку, але не потиснув, а радше ледь-ледь торкнувся кінчиками пальців зап’ястка жінки. На його руці була рукавичка. Пальців на рукавичці було п’ять.

— Ти зараз приїхала, — промовив він. — Неподіванка.

Голос його звучав м’яко, пронизливо і з присвистом, як у астматика. Там, де мав бути «с», чувся звук, наче руками розламали достиглий фрукт.

— Приємна, сподіваюся, — сказала Ґрейнджер.

— подіваюя разом з вами.

Оазянин обернувся й поглянув на Пітера, трішки схиливши свою голову так, що тіні вислизнули з-під каптура. Пітер здригнувся. Заспокоївшись звичними формами тіла оазянина та його п’ятипалими руками, він очікував побачити більш-менш людське обличчя. Але те, що він побачив, із обличчям не мало нічого спільного. Натомість воно скидалося на велике білясто-рожеве ядро волоського горіха. Або ні, навіть на ось що: плаценту з двома ембріонами — дво- чи тримісячними близнюками, — що притулилися голова до голови, коліно до коліна. Їхні розпухлі голови утворювали, так би мовити, розщеплене чоло оазянина, їхні маленькі ребристі спинки були щоками, а тонкі ручки й перетинчасті ніжки поєдналися в сплетінні прозорої плоті, що могла містити — хоч Пітер і не міг їх розпізнати — рот, ніс, очі.

Звичайно, не було там насправді ніяких ембріонів: це було лише обличчя, обличчя оазянина, та й годі. Але, хоч як не намагався, Пітер не міг описати його звичними для цього словами, він міг тільки порівняти його з чимось знайомим. Він мусив бачити його як гротескну пару ембріонів, що всілися під каптуром сутани комусь на плечі. Бо інакше, якщо він не дозволить собі цього порівняння, Пітер, напевно, завжди дивитиметься на це обличчя ошелешено, переживаючи знову й знову перший шок, відчуваючи млість падіння в безодню, як тієї нудотної миті, доки він не знайшов надійного порівняння, щоб ухопитися за нього.

— Ти і я, — промовив оазянин. — Ніколи доі.

Вертикальна роззявина посередині його обличчя злегка звивалася, коли він вимовляв слова. Ембріони потерлися колінами, так би мовити. Пітер усміхнувся, втім не спромігся на відповідь.