Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Тартальйоне, він був лінгвістом. Прилетів сюди вивчати їхню мову. Мав намір укласти словник і таке інше. Але він... гм... зник.

Пітер порозмірковував над цим кілька секунд.

— Он як, — мовив він. — А з вас інформація виходить-таки невеличкими шматочками, еге ж? Треба тільки зачекати...

Грейнджер, знову роздратувавшись, зітхнула.

— Я ж уже розповідала вам більшість із цього всього під час нашої першої зустрічі, коли вела вас від корабля.

Для Пітера це була новина. Він напружив пам’ять, намагаючись пригадати, як вони йшли разом тоді, першого дня. Усі слова наче випарувалися. У пам’яті лишився тільки невиразний спогад, як жінка йде поруч.

— Пробачте мені. Я був дуже втомлений.

— Вам пробачено.

Вони їхали далі. Кілька сотень метрів попереду й трохи збоку виднівся ще один самотній вир дощу, що йшов перевертом по землі.

— Можна ми проїдемо крізь це? — попросив Пітер.

— Чому б ні.

Ґрейнджер трохи збочила, і вони розітнули веремію блискучих крапель дощу, які миттєво оточили їх, закружлявши довкола, наче різдвяні вогники.

— Як психоделічне марево, чи не так? — зауважила незворушно Ґрейнджер, умикаючи склоочисники.

— Гарно, — відказав Пітер.

Минуло ще кілька хвилин, і невиразні форми на обрії набули безпомилкових обрисів будівель. Нічого вигадливого чи незвичайного. Квадратові будинки, схожі на багатоповерхівки у Британії, — дешеве практичне житло. Не дуже схоже на діамантові шпилі фантастичного міста.

— Як вони називають себе? — запитав Пітер.

— Не маю жодної гадки, — відказала Ґрейнджер. — Либонь, якось так, що нам і не вимовити.

— А хто назвав це місце Оазою?

— Дівчинка з Оскалузи, штат Айова.

— Жартуєте?