Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Люди, до яких ми їдемо.

Жінка, схоже, розсердилася.

— Чому б вам не сказати прямо — «інопланетяни»?

— Тому що інопланетяни тут ми.

Вона зайшлася реготом.

— Це мені подобається! Політично коректний місіонер! Пробачте мені мої слова, але тут, схоже, очевидна суперечність.

— Я пробачаю вам, Ґрейнджер. — Пітер підморгнув. — А мої переконання нехай не здаються вам суперечливими. Бог любить усі створіння однаково.

Усмішка на її обличчі поблякла.

— Зважаючи на свій досвід, я б так не сказала, — промовила жінка.

У салоні знову запанувала тиша. Розваживши, Пітер вирішив не тиснути. Принаймні, не в цьому напрямку. І не зараз.

— Отож, — безтурботно повернувся він до розмови, — є в них стать?

— Гадки не маю, — відказала Ґрейнджер рівним діловим тоном. — Доведеться вам задерти їм балахони й поглянути.

Хвилин десять-п’ятнадцять вони їхали не розмовляючи. Верхня скибка булки зачерствіла. Серпанкове сяйво на обрії стало виразнішим. Таємничі споруди попереду очевидно були якимись архітектурними витворами, але їхні чіткі форми й деталі Пітер роздивитися не міг: небо ще було занадто темним.

Зрештою він сказав:

— Мені треба до вітру.

— Не проблема, — відповіла Ґрейнджер і зупинила машину.

Електронний лічильник на приладовій панелі, що визначав витрату пального на милю, замиготів цифрами й зупинився на абстрактному символі.

Пітер відчинив дверцята, і, щойно ступив на землю, його відразу ж огорнуло вологе шепітке повітря. Він уже відвик від нього, провівши так багато часу в кондиціонованому середовищі бульбашки, що утворилася в салоні машини. Це була несподівана й приємна розкіш: відчувати повітря довкола себе, але воно негайно ж кинулося на приступ: побігло попід рукавами сорочки, виціловувало повіки й вуха, зволожило груди. Чоловік підтягнув поділ дишдаші до живота і почав мочитися просто на землю перед собою, адже місцевість не надавала можливості сховатися за якимось деревом чи брилою. Ґрунт уже був вологий і темно-коричневий, тож Пітерова сеча практично не змінила його кольору чи щільності. Земля увібрала її миттєво.

Пітер почув, як Ґрейнджер зі свого боку відчинила й зачинила дверцята. Щоб не бентежити її своєю присутністю, він постояв, розглядаючи краєвид. Рослини, які він вважав грибами, виявилися квітами, сірувато-білими, з рожево-бузковим відтінком, що ледве не світилися в темряві. Вони росли невеличкими акуратними купками. Листя, цвіт і стебло не відрізнялися між собою: усю рослину наче вкривала шкурка з невеличким хутром, і водночас квітка була дуже тонкою, майже прозорою, схожою на вушко кошеняти. Очевидно, жодні інші рослини не були життєздатними в цій частині планети. Або, можливо, Пітер просто опинився тут не тієї пори року.

Дверцята Ґрейнджер грюкнули, і Пітер обернувся, щоб долучитися до неї. Жінка запихала у бардачок картонну коробку одноразових серветок, коли він сідав на своє місце.