Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Він має на увазі, що не зустрічав вас раніше, — пояснила Ґрейнджер. — Інакше кажучи, він із вами вітається.

— Привіт, — сказав Пітер. — Я Пітер.

Оазянин кивнув.

— Ти Пітер. Я запам’ятаю, — він обернувся назад до Ґрейнджер. — Ти привезла ліки?

— Трохи.

— кільки трохи?

— Зараз покажу. — Жінка підійшла до багажника й підняла кришку. Понишпоривши серед абияк накиданих усередині речей — пляшок із водою, туалетного паперу, полотняних торбин, інструментів, відрізів брезенту, — вона вийняла звідти пластикову коробочку, не більшу за ті, в яких школярі носять свої обіди. Оазянин стежив за кожним її рухом, хоча Пітер і досі не міг зрозуміти, якими частинами свого обличчя, воно — даруйте, він! — сприймає зорові образи.

— Це все, що я змогла дістати в нашій аптеці, — промовила Ґрейнджер. — Сьогодні я не мала б нічого вам везти, це не той день, розумієте? Ми тут через інше. Але мені не хотілося приїжджати з порожніми руками. Тому це, — вона простягнула коробку, — понад норму. Подарунок.

— Ми маємо розарування, — сказав оазянин. — Але рівноано ми вдяні.

Запала мовчанка. Оазянин стояв і тримав свою пластикову коробку, Ґрейнджер і Пітер стояли й дивилися, як він її тримає. Промінчик сонячного світла видерся на дах машини, і той одразу ж заблискотів.

— Тож... е-е... як у вас справи? — запитала Ґрейнджер. Краплини поту мерехтіли на її бровах і щоках.

— У мене одного? — поцікавився оазянин. — и в мене і на разом? — невиразним жестом він обвів поселення позаду себе.

— У всіх вас.

Оазянин, здавалося, глибоко замислився. Нарешті він промовив:

— Добре.

Знову запала мовчанка.

— Ще хтось сьогодні вийде? — запитала Ґрейнджер. — До нас, себто.

І знову оазянин довго обмірковував це питання, немовби воно було безмірно складне.

— Ні, — вирішив він. — Я ьогодні один тільки.

Він урочистим жестом указав на Ґрейнджер і Пітера, засвідчуючи, можливо, свій жаль щодо такої невідповідності — два до одного — між кількістю гостей і господарів.