Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Нам лишилося ще кілька миль, — мовила вона.

Пітер зачинив дверцята, і кондиціонер швидко відновив у салоні нейтральне повітряне середовище. Він відкинувся на спинку свого сидіння й здригнувся, коли спіймана одягом струминка теплого оазяного повітря ковзнула між його лопатками й вилетіла через комір.

— Мушу сказати, ви виявили повагу, побудувавши посадкову базу так далеко від поселення, — зауважив Пітер. — Проектувальники лондонських аеропортів ніколи не зважали на місцевих мешканців.

Ґрейнджер відкрутила пляшку з водою, чимало ковтнула, закашлялась. По її підборіддю побіг струмочок, і вона стерла його зібганою в руці хусткою.

— Власне кажучи... — Жінка прокашлялася. — Власне кажучи, коли ми тільки-но будували базу... е-е... місцеві мешканці жили лише за дві милі звідти. Вони переселилися. Забрали з собою все. Геть усе. Коли вони пішли, декілька наших хлопців подалися оглянути старе поселення. Ну, там, подивитися, може, що зосталося після них. Але в поселенні було порожнісінько. Лише голі стіни будинку. Ані грибочка на землі. — Ґрейнджер глянула на один із приладів на панелі. — Мабуть, вони всю вічність ішли ці п’ятдесят миль.

— Схоже, вони справді не люблять, коли в їхнє життя втручаються, а може...

Пітер завагався, намагаючись придумати, як ввічливо запитати, чи АМІК, бува, не зробив чогось страшенно образливого. Але перш ніж він устиг сформулювати питання, жінка вже відповіла на нього.

— Це сталося як сніг на голову. Вони просто повідомили, що забираються геть. Ми запитали, чи не робимо чогось неправильно. Чи, бува, немає якоїсь проблеми, яку ми могли б залагодити, щоб вони передумали. Вони ж відповіли, що ні, жодних проблем.

Ґрейнджер натиснула на газ, і вони рушили знову.

— Коли ви кажете «ми», — запитав Пітер, — ви маєте на увазі, що...

— Ні, особисто я не брала участі в цих перемовинах.

— Ви знаєте їхню мову?

— Ні.

— Жодного слова?

— Жодного слова.

— Гм... то як добре вони розмовляють англійською? Я, власне, намагався дізнатися це ще до того, як прилетів сюди, але ніхто не відповів мені прямо.

— А прямої відповіді й немає. Дехто з них... мабуть, більшість із них не... — Ґрейнджер змовкла й закусила губу. — Слухайте-но: те, що я скажу, може не припасти вам до вподоби. Я б не хотіла, щоб так сталося. Річ у тому, що ми не знаємо, скільки їх є. Частково тому, що вони не показуються на очі, почасти, що не спроможні розрізнити їх... Не хочу нікого образити, але ми просто не можемо. Тих, із ким ми ведемо справи, обмаль. Може, з десятеро. А можливо, це ті самі п’ять-шість осіб у різному одязі. Ми просто не можемо сказати точно. Вони трохи говорять англійською. Достатньо для спілкування.

— А хто їх навчив?

— Не знаю, мені здається, вони просто нахапалися слів. — Ґрейнджер глянула у дзеркало заднього огляду так, наче там проносилися машини одна за одною, а Пітер своїми розмовами відволікав її від кермування. — Вам відповів би Тартальйоне. Якби був зараз із нами.

— Хто?