Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Є, звичайно. Вони просто не люблять, коли їх торкаються.

— Отже, опишіть їх.

— Це непросто, — зітхнула Ґрейнджер. — Мені не надто вдаються описи. Ми побачимо їх на власні очі зовсім скоро.

— Спробуйте все-таки, — закліпав він. — Я був би вам дуже вдячний.

— Ну... вони ходять у довгих балахонах із каптурами. Як монахи, либонь.

— То вони мають людську подобу?

— Мабуть. Тяжко сказати, знаєте.

— Але ж у них є дві руки, дві ноги, тулуб...

— Звісно.

Пітер похитав головою.

— Мене дивує це. Увесь час я переконував себе, що не повинен вважати, ніби будова тіла людини є якимось усезагальним стандартом. Тож я намагався уявити собі... гм... якихось великих павукоподібних істот, чи очі на стеблинах, чи гігантських безволосих опосумів...

— Гігантських безволосих опосумів? — Усмішка просяяла на її обличчі. — Це мені подобається. Справжня наукова фантастика.

— Але ж чому з усіх мислимих форм, Ґрейнджер, вони повинні мати людську? Хіба не саме цього ми очікуємо від наукової фантастики?

— Мабуть, цього... А ще, може, від релігії. Хіба Бог не створив чоловіка за власного подобою?

— Я б не вживав слова «чоловік». Івритом «адам» — це «людина», і я ладен сперечатися, що значення це охоплює обидві статі.

— Приємно це чути, — відказала Ґрейнджер незворушно.

Знову кілька хвилин вони їхали мовчки. Пітер був певен, що бачить, як на обрії починає займатися. Межу неба й землі оповило ніжним серпанком сяйва, що перемінював кольори з темно-аквамаринового проти чорного на зелений проти коричневого. Коли дивитися занадто довго, з’являлася думка, а чи все це не зорова омана, не марево, не безуспішне прагнення побачити кінець ночі?

А всередині цього несміливого сяйва... що це? Так, на обрії виднілося ще щось. Якісь вивищення. Гори? Камінні брили? Будинки? Селище? Місто? Ґрейнджер казала, що «поселення» розташоване миль за п’ятдесят від бази. Половину цієї відстані вони вже напевне подолали.

— Вони мають стать? — урешті порушив мовчанку Пітер.

— Хто? — перепитала Ґрейнджер.