Розділ «I Нехай буде воля твоя»

7

«Схвалено, надіслано»

— Ну, — промовила Ґрейнджер, — ось ми й приїхали.

Іноді таке страшенно очевидне твердження — це єдиний придатний спосіб рухатися вперед. Немовби даєш урочистий дозвіл життю плинути далі.

— Із вами все гаразд? — запитала вона.

— Е-е... так, — відказав Пітер, похитуючись на своєму сидінні. Запаморочення, яке він відчував на базі, наринуло знову. — Я, мабуть, перехвилювався. Зрештою, це ж для мене перша зустріч із ними.

Грейнджер скинула на нього поглядом, який Пітер упізнав дуже добре, поглядом, який протягом свого пасторування бачив на безлічі облич, поглядом, який промовляв: «Нічого тут хвилюватися; усе довкола — суцільне розчарування». Він спробує зробити щось із цим поглядом пізніше, якщо зможе.

Тим часом Пітер мусив визнати, що побачене довкола аж ніяк не викликало приголомшливого захвату. Поселення оазян навряд чи можна було назвати містом. Воно було схоже скоріше на передмістя, зведене посеред пустки. Ані звичних вулиць, ані тротуарів, ані дорожніх знаків, ані машин, ані — незважаючи на тьмяне світло й довгі передсвітанкові тіні — ліхтарів, ані будь-якого натяку на електрику чи вогонь. Лише сукупність будівель, що стояли на голій землі. Скільки всього було жител? Пітер не міг сказати. Може, сотень із п’ять. Може, й більше. Вони розкинулися безладними купками, від одно- до триповерхових домів, усі з пласкими дахами. Будівлі були муровані з цегли, очевидно зробленої з тої самої глейкої землі, що була в Пітера під ногами, але обпаленої так, що цеглини набули кольору карамелі й стали гладенькими, як мармур. Довкола не було ані душі. Усі двері й вікна позачинювані. Хоча не зовсім так: не було ні дерев’яних дверей, ні скляних вікон. Були просто отвори в стінах будівель, завішені намистиновими фіранками. Намистини, що легенько погойдувалися на вітерці, були прозорими, як кришталь, схожими на разки химерних прикрас. Але ніхто не розтуляв ці фіранки, щоб визирнути надвір, ніхто не виходив із дверей.

Ґрейнджер зупинила машину перед будинком, який від інших відрізнявся намальованою на стіні білою зіркою. Фарба з її нижнього променя трохи потекла, так і засохнувши. Пітер і Ґрейнджер вийшли з машини, віддавшись в обійми повітрю. Жінка закутала хустиною обличчя, затуливши рот і ніс, наче гадала, що повітря нечисте. Із кишені своїх широких брюк вона вийняла металевий пристрій, який Пітерові спочатку здався зброєю. Ґрейнджер направила його на машину й двічі натиснула на гачок. Двигун вимкнувся, і кришка заднього багажника, клацнувши, відскочила.

Коли двигун стих, звуки життєдіяльності поселення оазян наважилися вийти в ефір, наче дика природа, що захоплює нову територію. Дзюркіт води, що біжить із невидимого джерела. Подекуди приглушений стукіт і брязкіт, що наводили на думку про повсякденну боротьбу з хатнім начинням. Віддалені пискнява й пирхання, які могли зчиняти пташки, чи діти, чи якась машинерія. А поряд — невиразне шемрання голосів, ледве чутне й розсіяне, що, наче дзижчання, йшло від будинків. Це місце не було містом примар, хоча спершу й могло таким видатися.

— То що, — промовив Пітер, — нам просто гукнути «привіт» чи як?

— Вони знають, що ми тут, — відказала Ґрейнджер. — Тому й ховаються.

Її голос, трохи заглушений хустиною, звучав напружено. Вона схрестила руки на грудях, і Пітерові було видно темний язичок поту в пахві її блузи.

— Як часто ви тут бували? — запитав він.

— Десятки разів. Я привожу їм ліки.

— Жартуєте?

— Я ж фармацевт.

— А я й не знав.

Ґрейнджер зітхнула.

— Схоже, я даремно розпиналася під час нашої першої зустрічі. Ви не почули ні слова з того, що я вам казала, чи не так? Мою велику вітальну промову, мої детальні пояснення, як отримати ліки в аптеці, якщо вони вам знадобляться?