Розділ 3 Червень 1940 року

— Було одне повідомлення, — каже Марі-Лор. — Мадам залишила його на твоєму столі.

— Яке повідомлення?

— Щодо твоїх радіо.

Він спускається на п’ятий поверх. Вона чує, як він щось мугикає. Як проводить пальцями по недавно спорожнілих полицях. Старі друзі зникли. Вона чекає розгніваних криків, але натомість вчуває дитячі пісеньки, перемежовані частим диханням: «…à la salade je suis malade au céleri je suis guéri…»[35]

Вона бере його за лікоть, підводить до тахти. Він і досі мимрить собі під ніс, намагаючись словами відтягнути себе від краю прірви; і вона відчуває, як від нього пашіє страхом — отруйним, токсичним, схожим на випари, що здіймаються над банками з формаліном у відділі зоології.

Дощ стукає у вікна. Етьєнів голос долинає звідкись здалеку:

— Усі до одного?

— Те, що на горищі, — на місці. Я про нього не згадала. Мадам Манек про нього знає?

— Ми про це не говорили.

— Воно заховане, дідусю? Його могли б знайти під час обшуку?

— Хто стане обшукувати наш дім?

Стоїть тиша.

— Ми ще можемо його здати, — виправдовується Етьєн. — Скажемо, що забули про нього.

— Термін був до вчорашнього полудня.

— Може, вони поставляться з розумінням.

— Дідусю, невже ти справді думаєш, ніби вони поставляться з розумінням, що ти забув про передавач, який може дістати до Англії?

Знову чути схвильоване дихання. Ніч котиться вперед на безшумних колесах.

— Поможи мені, — просить він.

Він знаходить автомобільний домкрат у кімнаті на третьому поверсі, й вони разом піднімаються на шостий, замикають двері в кімнату її діда й опускаються на коліна, не ризикнувши запалити й свічки. Він підсовує домкрат під гардероб і піднімає ліву сторону. Під ніжку гардероба він підставляє складені ганчірки, а тоді піднімає іншу сторону й робить те саме.

— А тепер, Марі-Лор, поклади долоні сюди. Штовхай.