Розділ 13 2014 рік

2014 рік

Вона доживає до зламу століть. Вона живе й досі.

Суботній ранок на початку березня. Її онук Мішель забирає її з квартири й веде на прогулянку Ботанічним садом. Повітря виблискує інеєм, Марі-Лор човгає за своїм ціпком, вітер здуває в бік її рідке волосся, над головою колишуться голі гілки, і вона уявляє, що це пропливають португальські кораблики,[72] тягнучи за собою довгі мацаки.

На гравійній доріжці замерзли калюжки. Коли Марі-Лор знаходить ціпком таку калюжку, вона нахиляється й намагається підняти кружальце льоду, не зламавши його. Наче підносить до ока лінзу. А потім обережно кладе назад.

Її онук терплячий, він бере її під лікоть тільки тоді, коли це справді потрібно.

Вони доходять до лабіринту з живоплоту в північно-західному кутку. Доріжка веде вгору, увесь час звертаючи ліворуч. Трохи пройти, стати, перевести дух. Знову піти. Коли вони досягають старої металевої альтанки на вершині пагорба, він підводить її до вузької лавки й допомагає сісти.

Навколо ні душі: надто холодно, надто рано чи все разом. Вона слухає, як вітер гуляє у мереживі альтанки, їх надійно захищають міцні стіни лабіринту, під ногами гуде Париж — сонний рокіт суботнього ранку.

— Наступної суботи тобі виповниться дванадцять, так, Мішелю?

— Нарешті.

— Ти так поспішаєш подорослішати?

— Мама сказала, що дозволить мені водити мопед.

— Он воно що, — сміється Марі-Лор. — Через мопед.

У неї під долонями мороз витворює мільярди крихітних діадем і корон на дощечках лавки — візерунки дивовижної складності.

Мішель притуляється до неї й затихає. Рухаються лише його руки — клацають чимось, натискають кнопки.

— Що це за гра?

— «Воєначальник».

— Змагаєшся з комп’ютером?

— Із Жаком.

— А де Жак?