Розділ 3 Червень 1940 року

— Ні.

Його погляд блукає неосвітленою кімнатою. Здається, камінь у нього в кишені пульсує. Якщо він зможе сьогодні заснути, що йому насниться?

— Мені можна виходити надвір, доки тебе не буде, Papa?

— Щойно я повернуся. Обіцяю.

Він якомога обережніше розчісує гребінцем мокрі пасма доньчиного волосся. Закінчивши з одним і переходячи до наступного, він чує, як морський бриз трусить вікно.

Долоні Марі-Лор перелітають від будинку до будинку. Вона повторює назви вулиць.

— Рю де Кордьєр, рю Жак Картьє, рю Воборель.

— За тиждень вивчиш їх усі, — запевняє він.

Пальці Марі-Лор лягають на зовнішні укріплення. Під ними море.

— Десять днів, — зітхає вона.

— Щонайбільше.

Грудень висмоктує із замку все світло. Сонце заледве показується на горизонті, перш ніж знову за нього сховатися. Сніг іде раз, другий, а тоді вкриває галявини й не тане. Чи бачив Вернер коли-небудь сніг такий білий, сніг, не забруднений попелом і вугільним пилом, щойно торкається землі? Єдині посланці з позашкільного світу — залітні співочі птахи, що сідають на липи позаду двору, заблукалі через далеку грозу, через бойові дії, або через те й те, а також два юних єфрейтори, які приходять у їдальню приблизно щотижня — завжди після молитви, завжди після того, як хлопці прожували по першому кусню своєї вечері. Вони проходять між геральдичними прикрасами, зупиняються позаду кадета й шепочуть йому на вухо, що його батько загинув у бою.

Іншими вечорами староста кричить: «Achtung!»,[36] і хлопці підводяться з лавок, і перевальцем заходить комендант Бастіан. Хлопці мовчки опускають погляди на тарілки, доки Бастіан проходить між рядами, проводячи по їхніх спинах вказівним пальцем.

— Нудьгуєте за домом? Викиньте його з голови. Фюрер — наш дім. Порівняноз ним що ще важливо?

— Нічого! — кричать хлопці.

Кожного пообіддя в будь-яку погоду комендант дме у свисток і чотирнадцятирічні хлопці вибігають на вулицю, а він висить над ними: черево обтягнуте пальтом, на грудях дзвенять медалі, крутиться гумова палиця.

— Є два види смерті, — проголошує він, видихаючи хмарки пари. — Можна боротися, мов лев. Або здатися легко, так легко, як витягнути волосину з чашки з молоком. Нікчеми, порожні місця — вони помирають легко. — Він скидає оком на шеренги, крутить палицею й театрально витріщає очі. — Якою смертю ви помрете, хлопці?

Одного вітряного дня він викликає з шеренги Гельмута Рьоделя. Гельмут — малий, нікчемний хлопець із півдня, що цілими днями тримає руки стиснутими в кулаки.

— То що, хто це, Рьоделю? На. Твою. Думку. Хто найслабший член вашої групи?

Комендант крутить палицею. Гельмут Рьодель довго не думає: