Розділ 3 Червень 1940 року

— Ліцей Шарлемань, правильно? На рю Шарлемань?

Шкіра навколо очей заступника директора натягується.

— Це там вчиться ваша донька? — фон Румпель повертається на стільці. — І коледж Станіслава, так, докторе Ублен? Там вчаться ваші сини-близнята? На рю Нотр-Дам де Шамп? Хіба ж ці гарненькі хлопчики саме зараз не збираються йти додому?

Ублен хапається за спинку порожнього стільця. Кісточки на його долонях біліють.

— Один зі скрипкою, а другий з альтом, я правильно кажу? Переходять стільки людних вулиць. Для десятирічних хлопчиків це далеченько ходити.

Заступник директора сидить так, наче аршин проковтнув. Фон Румпель веде своєї:

— Я знаю, що він не тут, мосьє. Навіть останній прибиральник не проявив би таких чудес дурості й не залишив би діаманта тут. Однак мені хочеться подивитися, де ви його тримаєте. Мені хочеться знати, яке сховище ви вважаєте достатньо безпечним.

Обидва французи нічого не відповідають. Заступник директора й далі дивиться у свій рукопис, однак фон Румпелю ясно, що він уже не читає. О четвертій секретарка стукає у двері, й знову фон Румпель відсилає її геть. Він старається зосередитися лише на морганні. Пульс у нього на шиї. Стук, стук, стук, стук.«Інші, — думає він, — справилися б із цим не так тактовно. Застосували б детектор брехні, вибухівку, цівки пістолетів, кулаки». Фон Румпель використовує лише найдешевший матеріал: хвилини, години.

Дзвони б’ють п’ять разів. У саду за вікном з’являються тіні.

— Прошу вас, пане фельдфебель, — заступник директора кладе обидві долоні на стіл. Райнгольд підводить погляд. — Уже дуже пізно. Мені треба облегшитися.

— То вперед, — фон Румпель махає рукою на металеве відро для сміття позаду столу.

Мінералог морщиться. Знову дзвонить телефон. Ублен обкусує шкірку навколо нігтів. На обличчі заступника директора відбивається біль. Гудить вентилятор. Там, у саду, темнішає гілля, а фон Румпель і досі чекає.

— Ваш колега, — звертається він до мінералога, — раціональна людина, правда? Він не вірить байкам. Але ви, ви здаєтеся запальнішим. Ви не хочете вірити, переконуєте себе не вірити. Але вірите попри все, — він хитає головою. — Ви тримали діамант. Відчували його силу.

— Це смішно, — пирхає Ублен. Він закочує очі, мов налякане лоша. — Ви поводитеся нецивілізовано. Наші діти в безпеці? Я вимагаю, щоб ви дозволили нам дізнатися, чи наші діти в безпеці.

— Ви науковець, а все одно вірите міфам. Вірите в силу розуму, але також і в казки. У богинь і прокляття.

Заступник директора різко вдихає.

— Годі, годі!

У фон Румпеля пришвидшується пульс: що, вже? Так легко? Він міг би чекати ще два дні, три, своєю витримкою зламувати волю супротивника.

— Нашим дітям нічого не загрожує, пане фельдфебель?

— А це від вас залежить.