Розділ 8 9 серпня 1944 року

9 серпня 1944 року

На третій день після початку облоги Сен-Мало пополудні обстріл стихає, мовби артилеристи раптово поснули біля своїх гармат. Горять дерева, горять машини, горять будинки. Німецькі солдати в укриттях п’ють вино. Священик у шкільному підвалі кропить стіни святою водою. Двоє коней, збожеволілі від страху, вибивають двері гаражу, у якому їх зачинили, і мчать галопом між недогорілими будинками по Ґранд-рю.

Близько четвертої години хибно націлена американська польова гаубиця за три кілометри від міста вистрелює один набій. Він перелітає через міські мури й вибухає, влучивши в північний парапет форту Насьональ, де трьохсот вісімдесятьох французів тримають проти їхньої волі, не надавши достатнього захисту. Дев’ять помирають на місці. В одного з них при цьому в долоні затиснуті карти, якими він щойно грав у бридж.

Усі чотири роки, які Марі-Лор провела в Сен-Мало, дзвони на соборі святого Вікентія били щогодини. Однак тепер вони мовчать. Вона не знає, скільки часу провела в пастці горища, й навіть день зараз чи ніч. Час — штука порска: дай йому вислизнути раз, і вже ніколи не вдасться знову вхопити його за хвіст.

Спрага така гостра, що вона роздумує над тим, чи не вкусити себе за руку, аби напитися рідин, які там курсують.

Вона дістає бляшанки з їжею із кишень дідового пальта й припадає губами до краєчків. Обидві мають смак жерсті. Їхній вміст — лише за міліметр.

— Не ризикуй, — каже голос її батька. — Не ризикуй шуміти.

— Лише одну, Papa. Другу я залишу. Німець пішов. Майже напевно пішов.

— Тоді чому не спрацював натяжний дріт?

— Бо він його перерізав. Або я проспала дзенькіт. Хіба мало причин?

— Навіщо йому йти, коли те, що він шукає, тут?

— Хто знає, що він шукає?

— Ти знаєш.

— Я така голодна, Papa.

— Старайся думати про щось інше.

— Про бурхливі потоки чистої, холодної води.

— Ти вцілієш, ma chérie.

— Звідки тобі знати?

— Через діамант, що у твоїй кишені. Бо я залишив його тут, щоб він тебе захищав.