Розділ 2 8 серпня 1944 року

8 серпня 1944 року

Сен-Мало

Двері злітають із завіс. Цегла перетворюється на пил. Величезні хмари крейди, ґрунту й граніту, розпухаючи, вивергаються в небо. Усі дванадцять бомбардувальників уже завернули назад, набрали висоту й перегрупувалися високо над Ла-Маншем, доки черепиця, що злетіла ввись, усе ще падає на вулиці.

Стіни охоплює вогонь. Загоряються припарковані автомобілі, фіранки, абажури, дивани й матраци, й мало не всі двадцять тисяч томів у бібліотеці. Полум’я зливається й сильнішає, підіймається стінами міста, мов приплив, виплескується на провулки, переливається через дахи, перетікає через стоянку. Дим женеться за пилом, попіл — за димом. Палаючи, висить у повітрі газетний кіоск.

По всьому місту з підвалів і склепів малонці молять небеса: «Господи Боже, захисти це місто і жителів його, не покинь нас, заради всього святого. Амінь». Старечі руки стискають гасові лампи, репетують діти, виють собаки. В одну мить чотирьохсотрічні балки притулених один до одного будинків охоплює полум’я. Частину старого міста, підперту західними стінами, поглинає вогненна буря, у якій найвищі язики полум’я сягають ста метрів. Кисень такий ненажерливий, що у вогонь затягує все, важче за кота. Вивіски на кронштейнах тягнуться до жару; горщики з рослинами з’їжджають бруківкою і перекидаються. Стрижі, злітаючи з димарів, загоряються й кидаються вниз, мов роздуті іскри, перелітають через міські стіни й гаснуть у морі.

На рю де ла Кросс «Бджолиний готель» на одну мить стає майже невагомий, піднятий вогняною спіраллю, а тоді сиплеться на землю дощем уламків.

Будинок номер чотири по рю Воборель

Марі-Лор скручується калачиком під ліжком, затиснувши камінь у лівому кулаці, а будиночок — у правому. Гвіздки в балках скриплять і зітхають. Шматки тиньку, цегли й скла сипляться на підлогу, на модель міста на столі, на матрац у неї над головою.

— Papa, Papa, Papa, Papa, — повторює Марі-Лор, але її голос наче відділився від тіла, а слова звучать далеким сумним віршем. Їй здається, що весь цей час земля під Сен-Мало трималася купи корінням здоровенного дерева, яке росте в центрі міста, на площі, де вона ніколи не бувала, і тепер це величезне дерево вириває Божа рука, викорчовуючи його разом із шматками граніту й каміння, висмикує товсті закрутки кореня — кореня, що схожий на крону, перевернуту догори дриґом і встромлену в ґрунт — хіба не так його описав би доктор Жефар? Кришаться міські стіни, зникають вулиці, багатоквартирні будинки падають, мов іграшки.

Повільно, з полегшенням світ влягається. Ззовні чується легке побрязкування — напевно, це падають шматки скла. Звук водночас гарний і дивний, наче це з неба сиплються самоцвіти.

Хай де її двоюрідний дід, чи зміг він вижити?

Чи хтось зміг?

А вона змогла?

Будинок скрипить, плаче, стогне. А тоді чується звук, схожий на шелест вітру у високій траві, тільки голодніший. Від нього дрижать фіранки і її ніжні слухові перетинки.

Вона відчуває запах диму й розуміє — пожежа. З вікна її спальні вилетіло скло, й тепер вона чує, як щось горить за віконницями. Щось величезне. Весь район. Усе місто.

Стіна, підлога, дно її ліжка ще холодні. Будинок ще не охопило полум’я. Та чи надовго?

«Заспокойся, — думає вона. — Зосередься: глибоко вдихай, глибоко видихай. Глибоко вдихай знову». Вона не вилазить із-під ліжка. Вона каже:

— Ce n’est pas la réalité.[22]

«Бджолиний готель»

Що він може згадати? Бачив, як інженер Бернд зачинив двері в підвал і сів на сходи. Бачив велетня Франка Фолькгаймера на золотавому кріслі, що колупав щось на штанах. А тоді згасла лампочка під стелею, Фолькгаймер увімкнув свій ліхтар, і їх накрив рев — звук такий голосний, що й сам міг слугувати за зброю, він поглинав усе, струшуючи саму земну кору, й на якусь мить Вернер бачив лише Фолькгаймерів ліхтар, який відлетів убік, мов наляканий жук.

Їх смикнуло. На мить, на годину, на день — хтозна, як надовго? — Вернер опинився в Цольферайні, над ямою, яку шахтар викопав скраю поля для двох мулів. Стояла зима, Вернерові було щонайбільше п’ять. Шкіра на мулах була майже прозора, й крізь неї виднілися кості, і на їхні розплющені очі налипло бруду, і він був такий голодний, що думав, чи не залишилося на мулах м’яса, яке можна було б з’їсти.

Він чув, як край лопати загрібає гравій.