Розділ 7 Серпень 1942 року

Серпень 1942 року

Худезний капрал у поношеному однострої приходить по Вернера пішки. Довгі пальці, поріділе волосся під картузом. Один чобіт без шнурівки висолопив язика, мов канібал.

— Якийсь ти малий, — пирхає капрал.

Вернер у новій польовій гімнастерці, завеликій касці й написом «Gott mit uns»[48] на пряжці ременя розправляє плечі. Капрал зиркає на школу у світанковому світлі, а тоді нагинається, розщіпає блискавку на Вернеровому мішку для речей і копирсається в трьох охайно складених одностроях НПНЗ.[49] Він розглядає пару штанів проти світла і здається розчарованим, що вони далеко не його розміру. Защепнувши мішок, він закидає його на плечі. Щоб забрати чи просто нести — Вернер не може збагнути.

— Я Нойман, на прізвисько Другий. Є ще один Нойман, водій. Він — Перший. Ще є інженер, фельдфебель і ти, тож, добре це чи ні, а нас знову п’ятеро.

Ні оркестру, ні церемонії. Отак Вернер вступає до вермахту. Вони проходять кілометрів із п’ять, від школи до села. Заходять у буфет, де над кількома столами літають чорні мухи. Нойман Другий замовляє дві порції телячої печінки й з’їдає їх обидві, вимочуючи кров маленькими чорними пампушками. У нього блищать губи. Вернер чекає на пояснення: куди вони йдуть, до якого загону він приєднається, але дарма. Колір емблеми підрозділу, пришитий під погонами капрала й до кутиків комірця, винно-червоний, та Вернер не може згадати, на що він вказує. Мотопіхота? Хімвійська? Літня фрау забирає тарілки. Нойман Другий витягає з мундира маленьку баночку, висипає на стіл три пігулки й глитає їх усі разом. Потім кладе баночку назад у кишеню й переводить погляд на Вернера.

— Проти болю в спині. Гроші є?

Вернер хитає головою. Нойман Другий витягає з кишені кілька зім’ятих і засмальцьованих марок. Перед тим як піти, він просить фрау принести дванадцять круто зварених яєць і чотири з них віддає Вернерові.

Із Шульпфорти вони їдуть потягом через Ляйпциґ і сходять на блок-посту на заході від Лодзі. Уздовж платформи лежать піхотинці й сплять усі як один, наче якась чародійка наклала на них закляття. Їхні потріпані однострої в невиразному світлі виглядають химерними, і здається, що дихають вони одночасно. На Вернера це справляє моторошне й бентежливе враження. Час від часу динамік видає назви пунктів призначення, про які Вернер ніколи не чув, — Ґрімма, Вурцен, Ґросенгайн — однак потяги і не прибувають, і не від’їжджають, а люди не ворушаться.

Нойман Другий сидить, розкинувши ноги, і їсть яйця одне за одним, акуратно складаючи шкарлупу в перевернутий картуз. Опускаються сутінки. Хропіння сплячих на пероні — наче прибій. Вернерові здається, що вони з Нойманом єдині у світі недремні душі.

Уже глибоко вночі на сході лунає свисток, і сонні солдати починають метушитися. Вернер пробуркується з півсну й сідає. Нойман Другий уже підвівся й стоїть поряд із ним, склавши долоні човником, наче намагається втримати кулю з темряви у своїх руках.

Стукають стяжки, скрегочуть гальма, й із мороку виринає і мчить потяг. Спочатку з’являється пофарбований у чорне локомотив, укритий бронею, видихаючи товстий струмінь диму й пари. За локомотивом гримлять кілька закритих вагонів, а тоді — два кулемети на блістерній підставці, біля них присіли два стрільці.

Після вагона зі стрільцями — відкриті платформи, повні людей. Деякі стоять, більшість сидять навколішках. Дві платформи проїжджають, три, чотири. Здається, що на кожній платформі попереду лежить стіна з мішків для захисту од вітру.

Колії тьмяно відблискують, прогинаючись під їхньою вагою. Дев’ять платформ, десять, одинадцять. Усі повні. Коли вони проїжджають, мішки здаються дивними, ніби їх виліпили із сірої глини. Нойман Другий підводить підборіддя.

— Полонені.

Вернер намагається розгледіти окремих людей у вагонах, що мчать повз: запала щока, плече, блискуче око. Вони в уніформах? Багато сидять, притулившись спинами до мішків спереду вагона, схожі на пугал, яких везуть на захід, щоб розставити у якомусь жахливому саду. Вернер бачить, що деякі полонені сплять.

Промайнуло обличчя, бліде й воскове, одне вухо притиснуте до підлоги.

Вернер блимає. Це не мішки. Вони не сплять. На кожному вагоні — купа мертвих, складених попереду.

Щойно стає зрозуміло, що потяг не зупиниться, солдати навколо Вернера влягаються й знову заплющують очі. Нойман Другий позіхає. Платформа за платформою, людська ріка витікає з ночі. Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять — нащо рахувати? Сотні й сотні людей. Тисячі. Урешті з темряви мчить останній вагон, де так само живі спираються на мертвих, а за ним — тінь ще одного кулемета й чотирьох чи п’яти стрільців, а тоді потяг зникає з очей.