Розділ 6 8 серпня 1944 року

8 серпня 1944 року

Присутність, подих. Марі-Лор спрямовує всі свої відчуття вниз, до входу. Ґратка зі скрипом зачиняється, а за нею й вхідні двері.

Вона чує уявний батьків голос:

— Спочатку ґратка, а тоді двері. А це означає, що хай хто там, він зайшов. Він усередині.

Волосся на потилиці стає сторч.

— Етьєн знає, що, увійшовши, зачепить дзвінок, Марі-Лор. Етьєн уже гукав би тебе.

Чоботи в холі. Уламки тарілок хрустять під ногами.

— Це не Етьєн.

Відчуття небезпеки таке гостре, майже нестерпне. Вона намагається заспокоїти розум, уявити свічку, що горить у її грудях, равлика, що загорнувся в черепашку, але її серце бухкає під ребрами й насичує кров страхом, і раптом вона сумнівається, чи зряча людина справді не може звести погляд і побачити її крізь вигини сходів. Вона згадує, як її двоюрідний дід казав, що їм доведеться остерігатися мародерів, повітря збурюють фантомні тіні й шарудіння. Марі-Лор уявляє, як біжить у вкриту павутиною кімнату для шиття на цьому ж, третьому поверсі, й кидається з вікна.

Звуки кроків у коридорі. Шкрябає підлогу відкинута ногою тарілка. Пожежник, сусіда, якийсь німецький солдат, що шукає їжі?

— Рятівник гукав би, чи є хто живий, ma chérie. Ти маєш рухатися. Маєш сховатися.

Звуки кроків рухаються до кімнати мадам Манек. Кроки повільні, мабуть, зараз темно. Уже може бути ніч?

Минають чотири, п’ять, шість чи мільйон ударів серця. У неї є ціпок, Етьєнове пальто, дві бляшанки, ніж і цеглина. Модель будиночка в кишені сукні. Усередині нього — камінь. Вода у ванній у кінці коридору.

Підводься. Тікай.

Каструля чи горщик, що, вочевидь, злетів із гачка під час бомбардування, крутиться на кахляній кухонній підлозі. Він виходить із кухні. Повертається у хол.

— Підводься, ma chérie. Підводься цієї ж миті.

Вона підводиться. Правицею намацує перила. Він стоїть біля підніжжя сходів. Вона заледве стримує зойк. Але потім розуміє — щойно він ставить ногу на першу сходинку, — що в нього неритмічна хода. Раз-пауза-два, раз-пауза-два. Вона цю ходу вже чула. Це шкандибання німецького штабс-фельдфебеля з мертвим голосом.

— Не стій.

Марі-Лор щоразу ступає так повільно, як може. Тепер вона рада, що не знайшла туфлі. Її серце так гучно б’ється об ребра, що вона впевнена, що чоловік унизу його почує.