Розділ 3 Червень 1940 року

— Можна мені зателефонувати?

Фон Румпель киває. Заступник директора тягнеться по слухавку, каже: «Сильві», слухає якийсь час, а тоді кладе її. Заходить жінка зі зв’язкою ключів. Із шухляди в столі заступника директора вона дістає інший ключ на ланцюжку. Простий, елегантний, із довгою ручкою.

Маленькі замкнені двері в кінці коридору на першому поверсі. Вони відмикаються двома ключами, й заступник директора, здається, ще ніколи не мав справи з цим замком. Двері ведуть фон Румпеля гвинтовими кам’яними сходами; унизу заступник директора відмикає ще одні двері. Вони проходять лабіринтом коридорів, повз охоронця, що впускає газету й витягується. У непоказній комірчині, повній ганчір’я, піддонів і ящиків, мінералог забирає лист фанери й показує сейф із простою комбінацією, який заступник директора відмикає досить легко.

Сигналізації немає. Лише один охоронець.

У сейфі ящик, куди цікавіший. Такий важкий, що заступникові директора й мінералогу доводиться піднімати його вдвох.

Елегантний, стиків не видно. Ні назви виробника, ні кодового замка. На здогад, він порожній, але на ньому не видно ні завіс, ні гвіздків, ні кріплення. На вигляд — суцільний куб із добре відполірованого дерева. Зроблено на замовлення.

Мінералог вставляє ключ у крихітну, майже невидиму шпарину на дні; коли він його повертає, з протилежної сторони відкриваються ще дві крихітні замкові щілини. Заступник директора вставляє в них два однакових ключі, напевно, там п’ять різних пластин-сувальд.

Три взаємопов’яні циліндричні замки`.

— Геніально, — шепоче фон Румпель.

Ящик плавно розпадається на частини.

Усередині лежить маленький фетровий мішечок.

— Відкрийте його, — наказує фон Румпель.

Мінералог дивиться на заступника директора. Той бере мішечок, розв’язує його й висипає собі на долоню щось, загорнуте в тканину. Пальцем розправляє складки. Усередині лежить блакитний камінь завбільшки з голубине яйце.

Містянам, що вмикають світло, коли не мали б, виписують штраф або викликають на допит, хоча мадам Манек каже, що в «Готель-Дью» світиться всю ніч і німецькі офіцери виходять звідти в будь-який час, зашпортуючись, заправляючи сорочки й поправляючи штани. Марі-Лор намагається не засинати, чекаючи, чи не почує дідуся. Нарешті відчиняються двері з іншого боку коридору, босі ноги ляпають по підлозі. Вона уявляє, як казкова миша виглядає з нірки.

Вона злізає з ліжка, стараючись не розбудити батька, й переходить через коридор.

— Дідусю, — шепоче вона. — Не лякайся.

— Це ти, Марі-Лор? — Лише його запах нагадує їй про близьку зиму, склеп і в’язку млявість часу.

— Як ти?

— Уже краще.

Вони стоять на сходовому майданчику.