Розділ 3 Червень 1940 року

Він любить приходити рано.

При вході у Велику залу заклякають два нічні охоронці. Зиркають на смужки на його нашивці та рукавах; жили в них на горлі напружуються. Сходами спускається невеличкий чоловічок у чорному фланелевому костюмі, перепрошуючи німецькою. Він називає себе заступником директора. Вони очікували побачити штабс-фельдфебеля лише за годину.

— Можемо говорити французькою, — відказує фон Румпель.

За ним дрібушить другий чоловік із блідо-жовтим обличчям, що явно страшиться дивитися гостю в очі.

— Нам буде за честь показати вам наші колекції, пане фельдфебель, — ледь чутно мовить заступник директора. — Це наш мінералог, професор Ублен.

Ублен блимає двічі. Він нагадує пійманого звіра. З кінця коридору спостерігають обидва охоронці.

— Дозвольте взяти вашого кошика.

— Мені не важко.

Зала мінералогії така довга, що фон Румпелю заледве видно її кінець. Попереду, в порожніх вітринах, видно підставки з вицвілими контурами забраних експонатів. Фон Румпель задумано бреде, несучи в руці свого кошика, поглинений тим, що бачить. Які скарби вони позалишали! Розкішний набір жовтих топазових кристалів на сірому субстраті. Великий рожевий кусень берила, схожий на кристалізований мозок. Фіолетова колона турмаліну з Мадагаскару, така яскрава, що він не може стриматися й торкається її. Бурконіт, апатит на мусковіті, природний циркон у розмаїтті кольорів, десятки інших мінералів, яких він не в змозі назвати. «Напевно, через руки цих людей, — думає він, — за тиждень проходить більше самоцвітів, ніж він бачив за все життя».

Кожен експонат внесений у величезні каталожні фоліанти, які збирали століттями. Блідий Ублен показує йому сторінки.

— Людовик XIII започаткував цю колекцію з лікувальних засобів для кабінету медицини: нефрит — для нирок, глина — для шлунка, й так далі. На 1850 рік каталог нараховував уже двісті тисяч записів — неоціненна мінералогічна спадщина…

Час від часу фон Румпель дістає блокнот і щось записує. Він не поспішає. Коли вони доходять до кінця, заступник директора сплітає пальці на пузі.

— Сподіваємося, ви вражений, пане фельдфебель? Сподобалася вам екскурсія?

— Дуже сподобалася.

Електричні лампочки розміщені далеко одна від одної, й тиша в цьому величезному приміщенні гнітюча.

— Але, — веде він далі дуже повільно, — як щодо тих колекцій, які не виставлені на публічний огляд?

Заступник директора й мінералог обмінюються поглядами.

— Ви побачили все, що ми могли вам показати, пане фельдфебель.

Фон Румпель старається говорити ввічливо. Культурно. Урешті, Париж — це не Польща. Павутину треба плести обережно. Такі речі не вийде просто конфіскувати. Як там казав його батько? «Дивися на перепони як на можливості, Райнгольде. Черпай із них натхнення».

— Ми десь можемо сісти, — питає він, — і поговорити?