Розділ 1 1934 рік

— Я тут.

Шість кроків, сім кроків, вісім. І тут її накриває потік звуків — щуролов просто зараз виходить із будинку, розпорошує отруту. Ще через дванадцять кроків дзвенить дзвіночок, прив’язаний до ручки дверей магазину, виходять дві жінки й, проходячи повз, штовхають її.

Марі-Лор випускає з рук ціпочок і заливається слізьми.

Батько підіймає її, притискає до своїх вузьких грудей.

— Місто таке велике, — зітхає вона.

— Тобі це під силу, Марі.

Ні, не під силу.

Доки інші діти грають у класи в провулку чи купаються в каналі, Вернер сам-один сидить біля свого вікна на горищі й експериментує з радіоприймачем. За тиждень він навчився його розбирати й збирати знову із заплющеними очима. Конденсатор, індуктор, котушка, навушник. Один дріт — у землю, інший — угору. Ще нічого у його житті не було таким зрозумілим.

Він добуває запчастини зі сміття за складом: обрізки мідного дроту, гвинтики, зігнуту викрутку. Випрошує в дружини аптекаря зламані навушники, дістає соленоїд із викинутого дверного дзвоника, злютовує його з резистором і робить динамік. За місяць він зміг повністю полагодити приймач, додаючи то там, то тут нові запчастини, і під’єднати його до живлення.

Щовечора він зносить своє радіо вниз, і фрау Елена дозволяє своїм опіканцям годину його послухати. Вони налаштовують приймач на новини, концерти, опери, виступи національних хорів, фольклорні вистави — десяток дітей сидять на меблях півколом, серед них фрау Елена, сама заледве більша за дитину.

«Ми живемо в захопливі часи, — проголошує радіо. — І слово скарги не злетить із наших вуст. Ми глибоко пустимо корені в нашу землю, й ніякий ворог не зрушить нас».[9]

Старші дівчата полюбляють музичні конкурси, радіогімнастику, регулярну передачу під назвою «Сезонні поради для закоханих», на яку скаржаться молодші діти. Хлопцям подобаються вистави, випуски новин, військові гімни. Юта любить джаз. Вернерові до душі все. Скрипки, духові, барабани, промови — чийсь голос, що лине в мікрофон десь далеко, але в цей самий час — його заворожують.

«Хіба це дивно, — питає радіо, — що мужність, упевненість й оптимізм усе більше й більше переповнюють серця німців? Хіба це не полум’я нової віри, що підіймається над жертовною готовністю?»[10]

Доки минають тижні, Вернерові й справді здається, що починається щось нове. Зріс видобуток руди; скоротилося безробіття. У неділю на вечерю буває м’ясо. Баранина, свинина, сосиски — ще рік тому нечувані делікатеси. Фрау Елена купує нову канапу, оббиту помаранчевим вельветом, і плиту з чорними кільцями конфорок; із берлінської консисторії прибувають три нові Біблії; до задніх дверей привозять виварку для білизни. Вернерові дістаються нові штани; Юта отримує власну пару черевиків. Справні телефони дзвонять у будинках їхніх сусідів.

Одного дня, дорогою зі школи, Вернер зупиняється біля аптеки й притискається носом до високої вітрини: за нею марширують півсотні штурмовиків із півпальця заввишки, кожен іграшковий солдатик має брунатну сорочку й крихітну червону пов’язку на руці, у деяких із них флейти, у деяких — барабани, кілька офіцерів верхи на блискучих чорних жеребцях. Над ними, підвішений на дротику, крихітний, укритий оловом, заводний літак із пропелером крутиться по дивовижній, чарівливій орбіті. Вернер довго розглядає його крізь скло, намагаючись зрозуміти, як він працює.

Осінь 1936 року. Опускається ніч, і Вернер зносить радіо донизу й ставить його на буфет, інші діти нетерпляче вовтузяться. Нагріваючись, приймач гуде. Вернер ступає крок назад, тримаючи руки в кишенях. Із динаміка лунає спів дитячого хору: «У нас одна надія — це робота, робота, робота, старанна робота на благо країни». Далі починається державна радіовистава з Берліна: історія про загарбників, що вночі прокрадаються в село.

Усі дванадцятеро дітей слухають, мов зачаровані. У п’єсі загарбники — гачконосі власники універмагів, нечесні ювеліри, непорядні банкіри, вони продають блискучий непотріб, вони виживають авторитетних сільських підприємців із їхньої комерції. Незабаром замислюють убити німецьких дітей просто в ліжечках. Урешті пильний і скромний сусід їх ловить. Викликають поліцію: високих, вочевидь, вродливих поліціянтів із чудовими голосами. Вони вибивають двері й забирають загарбників геть. Грає патріотичний марш. Усі знову щасливі.

Вівторок за вівторком її спіткає невдача. Обходи шести кварталів, на які вона водить батька, викликають у ній злість і роздратування, й закінчуються щоразу далі від дому, ніж попередні. Але взимку її восьмого року життя, на подив самої Марі-Лор, їй починає вдаватися. Вона проводить пальцями по моделі на кухні, рахуючи крихітні лавки, дерева, ліхтарні стовпи, двері. Щодня з’являється нова деталь — кожен риштак, паркова лавка й пожежний гідрант на моделі мають двійника в справжньому світі.

Марі-Лор приводить батька все ближче до дому. Чотири квартали, три квартали, два. Й одного сніжного березневого вівторка, коли він знову приводить її до нового місця, дуже близько до берегів Сени, тричі крутить її навколо й просить:

— Приведи нас додому.