Розділ 1 1934 рік

Вона розуміє, що вперше, відколи вони почали вправлятися, у неї не холоне всередині. Натомість вона сідає навпочіпки на тротуарі.

Її оточує ледь відчутний металевий запах снігопаду. Заспокойся. Слухай.

Автомобілі бризкають водою на вулицях; тала снігова вода барабанить у канавах; вона чує, як сніжинки падають і стукають об гілки дерев. Відчуває запах кедрів у Ботанічному саду десь за півкілометра. Тут потяг метро з шумом пролітає під тротуаром: це пристань Сен-Бернар. Тут розкриваються небеса й вона чує стукіт гілок — це вузька смужка саду за залою палеонтології. Значить, це кут пристані й рю Кюв’є.

Шість кварталів, сорок будівель, десять крихітних дерев на майданчику. Ця вулиця перетинає ту вулицю, а ця — ту. По сантиметру.

Батько дзвенить ключами в кишені. Попереду вимальовуються високі, великі будинки, що обрамляють сад, відбиваючи звук.

Марі-Лор командує:

— Звертаємо ліворуч.

Вони ступають на початок рю Кюв’є. Трійко качок пролітає повз них у бік Сени, синхронно махаючи крильми. Коли птахи обганяють їх, вона уявляє, ніби відчуває, як світло опускається на їхні крила, запалюючи кожну пір’їнку.

Ліворуч — на рю Жофруа Сен-Ілер. Праворуч — на рю Дюбентон. Три риштаки, чотири риштаки, п’ять. Ще трохи, й зліва буде виливана загорожа Ботанічного саду, її тонкі прути схожі на ґратки велетенської пташиної клітки.

Тепер напроти неї пекарня, магазин різника, кулінарія.

— Можна переходити, Papa?

— Можна.

Праворуч. Тепер прямо. Тепер вони йдуть своєю вулицею, вона в цьому впевнена. За крок позаду неї батько закидає голову й широко всміхається небу. Марі-Лор це знає, хоч і йде спиною до нього, хоч він і мовчить, хоч вона й сліпа — татове густе волосся мокре від снігу й розкуйовджене, його шарф з’їхав набік, і він щасливо всміхається снігопадові.

Вони на середині рю де Патріарш. Біля свого дому. Марі-Лор намацує стовбур каштана, що росте під її вікном на четвертому поверсі, гладить його кору.

Старий товариш.

За півсекунди батькові руки підхоплюють її під пахви, піднімають, і Марі-Лор усміхається, а він заходиться чистим, заразливим сміхом, таким, який вона старатиметься пам’ятати все життя. Сміючись, батько й донька кружляють на тротуарі перед своїм будинком, доки на них падає сніг із гілок дерева над головою.

У Цольферайні, навесні десятого року Вернерового життя, двоє найстарших хлопчиків із сиротинця: тринадцятирічний Ганс Шильцер і чотирнадцятирічний Геріберт Помсель закидають на плечі потерті рюкзаки й урочисто крокують у ліси. Повертаються вони вже членами гітлер’югенду.

Вони носять із собою рогатки й дротики, влаштовують навчальні засідки з-за снігових заметів. Вони приєднуються до численної групи шахтарських синів, які сидять на ринковому майдані, у сорочках із закоченими рукавами й шортах із високою талією.

— Добрий вечір, — кричать вони перехожим. — Або гайль Гітлер, якщо бажаєте!

Вони однаково постригли один одного, займаються боротьбою в кімнаті для відпочинку й хваляться тренуваннями зі стрільби, до яких готуються, планерами, на яких вони літатимуть, танковими баштами, якими керуватимуть. «Наш прапор нову еру представляє, — співають Ганс і Геріберт, — наш прапор у вічність нас веде». За їжею вони дорікають молодшим дітям за захоплення іноземними речами: рекламою британського авто, французькою книжкою з малюнками.