Розділ 1 1934 рік

Шестирічна Юта, круглолиця, зі скуйовдженим білим волоссям, сідає напочіпки поряд із братом.

— Що це таке?

— Здається, — Вернер почувається так, наче допіру розверзлися небеса, — ми щойно знайшли радіо.

Досі він бачив радіо тільки мельком: великий приймач за мереживними шторами в будинку чиновника, переносний — у шахтарському гуртожитку, ще один — у церковній трапезній. Але торкнутися радіо йому ще не випадало.

Вони з Ютою потай приносять приймач на Вікторіяштрассе, три, й оглядають його під електричною лампою. Вони протирають його дочиста, розплутують клубок дротів, вимивають бруд із навушника.

Радіо не працює. Інші діти приходять, стоять над ним і дивуються, але потім поступово втрачають цікавість й вирішують, що воно безнадійне. Але Вернер відносить приймача до свого вікна на горищі й розглядає його годинами. Він від’єднує все, що можна від’єднати, розкладає деталі на підлозі й підносить їх по черзі до світла.

Одного залитого сонцем пообіддя, коли, певно, решта дітей у Цольферайні гралися на вулиці, три тижні потому, як знайшов прилад, Вернер помічає, що найдовший дріт — тоненька волосинка, обкручена навколо циліндра сотні разів, — розірваний у декількох місцях. Повільно й ретельно він розкручує його, зносить усю цю купу дроту вниз і кличе Юту всередину потримати для нього шматки, доки він з’єднає, де обірвано. А тоді накручує дріт назад.

— А тепер спробуймо, — шепоче він, притискає навушника до вуха і крутить, як вирішив, ручку налаштування.

Він чує шипіння статики. А тоді, звідкись із глибини навушника, лине потік приголосних. Вернерове серце завмирає; здається, голос відлунює у його голові.

Звук зникає так само швидко, як і з’являється. Він пересуває ручку на кілька міліметрів уперед. Знову статика. Ще кілька сантиметрів. Нічого.

На кухні фрау Елена місить тісто на хліб. Хлопці кричать у провулку. Вернер проводить ручкою туди-сюди.

Статика, статика.

Він саме збирається дати Юті навушник, коли — чисті й досконалі, десь на середині котушки — до нього долинають звуки смичка, що ударяє по струнах скрипки. Він старається утримувати стрижень зовсім непорушним. До першої скрипки приєднується друга. Юта підсовується ближче, вона дивиться на брата великими очима.

За скрипками вступає піаніно. Далі — дерев’яні духові. Струнні наче змагаються на швидкість, а духові тріпочуть позаду. Вступають інші інструменти. Флейти? Арфи? Мелодія мчить і наче крутиться.

— Вернере? — озивається Юта.

Він моргає, йому треба проковтнути сльози. Зала дитбудинку на вигляд така, як і завжди: дві колиски під двома католицькими хрестами, у печі куриться зола, від плінтуса відлущується з десяток шарів фарби. Вишивка із засніженим ельзаським селом фрау Елени висить над мийкою. Але тепер є ще й музика. Так, ніби малесенький оркестр ожив у Вернеровій голові.

Здається, кімната починає повільно обертатися. Сестра наполегливіше промовляє його ім’я, й він притискає навушника до її вуха.

— Музика, — каже вона.

Він тримає стрижня так непорушно, як може. Сигнал такий слабкий, що, хоч навушник і зовсім близько до вуха, йому зовсім не чути мелодії. Але він дивиться на обличчя сестри, на якому не рухається нічого, крім повік, а на кухні фрау Елена тримає білі від борошна руки здійнятими вгору й, нахиливши голову, розглядає Вернера. Двоє старших хлопчиків забігають у кімнату й зупиняються, відчуваючи в повітрі якусь зміну, а маленьке радіо з чотирма клемами й антеною стоїть на підлозі між ними, мов диво.

Зазвичай Марі-Лор вдається розгадувати дерев’яні скриньки із секретом, які батько робить до її іменин. Часто вони мають форму будинків і містять якусь приховану дрібничку. Щоб відчинити їх, треба зробити кілька вправних дій: за допомогою нігтів знайти рубець, зрушити дно праворуч, відчепити бокову планку, забрати прихований ключик, відімкнути дашок і знайти всередині браслет.