Розділ 1 1934 рік

— Кажуть, що вона для хлопчиків. Або дівчаток, які дуже люблять пригоди. — Марі-Лор чує, як батько всміхається.

Вона проводить кінчиками пальців по рельєфній назві. Навколо. Світу. За. Вісімдесят. Днів.

— Papa, це надто дорого.

— Не тобі цим перейматися.

Того ранку Марі-Лор заповзає під стійку біля шафки для ключів, лягає на живіт і кладе всі десять пальців на рядок. Французька звучить старомодно, а крапочки видрукувані набагато ближче одна до одної, ніж вона звикла. Але за тиждень стає легко. Вона знаходить стрічку, якою користується як закладкою, й музей десь зникає.

Загадковий містер Фоґґ живе ніби за годинником. Жан Паспарту стає його слухняним лакеєм. Коли за два місяці вона прочитує останній рядок, то розгортає книжку на першій сторінці й починає знову. Вечорами вона проводить пальцями по батьковій моделі: дзвіниця, вітрини. Вона уявляє, як герої книжок Жуля Верна ходять вулицями, бесідують у магазинах; сантиметровий пекар відправляє в піч і витягає крихітні хлібинки; три малесеньких грабіжники виношують план, повільно проїжджаючи повз ювелірний магазин; крихітні буркотливі авто переповнюють рю Мірабель, їхні склоочисники ковзають туди-сюди. За вікном на четвертому поверсі на рю де Патріарш мініатюрна версія її батька сидить за мініатюрним столом у їхній мініатюрній квартирі, просто як у справжньому житті, шліфуючи якийсь мікроскопічний шматок дерева; з іншого боку кімнати — мініатюрна дівчинка, худенька, кмітлива, у неї на колінах лежить розгорнута книжка; у неї в грудях б’ється щось велике, щось повне поривань, щось безстрашне.

— Ти маєш присягнутися, — наполягає Юта. — Присягаєшся?

Посеред іржавих коробок, порваних шин і бруду вона знайшла десять метрів мідного дроту. Її бездонні очі сяють.

Вернер мельком оглядає дерева, ярок, потім знову переводить погляд на сестру.

— Присягаюся.

Разом вони потай проносять дріт додому на горище й просовують його крізь отвори від гвіздків у карнизі над вікном. А тоді під’єднують його до радіо. Майже відразу на коротких хвилях вони чують, як хтось говорить дивною мовою, повною звуків з та с.

— Це російська?

На думку Вернера, це угорська.

У тьмяному світлі й духоті Юта дивиться на все око.

— А Угорщина далеко?

— Десь за тисячу кілометрів.

Вона роззявляє рота.

Виявляється, голоси стікаються в Цольферайн з усього континенту — крізь хмари, вугільний пил, крізь дах. Повітря ними аж кишить. Юта заводить журнал, у якому записує станції, що їх знаходить Вернер, пильнуючи правильно написати назву кожного міста, яке їм вдається зловити. Верона 65, Дрезден 88, Лондон 100. Рим. Париж. Ліон. Програми на коротких хвилях пізно вночі: час базік і мрійників, зайдиголів і дурноляпів.

Проказавши молитви й дочекавшись, поки вимкнуть світло, Юта пробирається до братового вікна; замість того щоб малювати разом, вони лежать стегном до стегна, слухаючи радіо до півночі, до першої години, до другої. Вони чують британські випуски новин, яких не розуміють; вони чують жінку з Берліна, що просторікує про належний макіяж для коктейльної вечірки.

Однієї ночі Вернер і Юта налаштовуються на радіопередачу, в якій молодий чоловік швидкою французькою з акцентом розповідає про світло: