Розділ 1 1934 рік

Він тримає в руці камінь завбільшки з волоський горіх. Навіть за такої пізньої години й у такому тьмяному світлі він світиться шляхетним синім кольором. Навдивовижу холодний.

Директор сказав, що зроблять три обманки. Разом зі справжнім діамантом — чотири камені. Один залишиться в музеї. Три відправлять у різних напрямках. Один — на південь, із молодим геологом. Другий — на північ, із начальником охорони. А третій тепер тут, у полі на захід від Версалю, всередині футляра з інструментами, що належить Даніелю Леблану, головному замкареві Національного музею природничої історії.

«Три фальшивих. Один справжній. Буде найкраще, — сказав директор, — якщо ніхто не знатиме, чи в нього діамант, чи фальшивка. І кожен, — додав він із серйозним поглядом, — має поводитися так, наче несе справжній камінь».

Замкар каже собі, що його діамант не справжній. Не може бути, щоб директор віддав простому працівникові камінь вагою сто тридцять три карати й дозволив йому покинути Париж. І все одно він дивиться на нього, не спроможний позбутися думки: «А що як?»

Він оглядає поле. Дерева, небо, сіно. Темрява на дотик, мов оксамит. Уже з’явилось кілька блідих зірок. Марі-Лор розмірено дихає уві сні. Кожен має поводитися так, наче несе справжній камінь. Замкар ховає діамант у торбинку й опускає її в наплічник. Він відчуває його крихітну вагу на своєму серці.

Кілька годин по тому замкар прокидається й бачить силует літака, що затуляє собою зорі, несучись на схід. Пролітаючи в нього над головою, літак м’яко тріщить. А тоді зникає. За мить стрясається земля.

Край нічного неба, за стіною дерев, розцвітає червоним. У вогненному, мерехтливому світлі він бачить, що літак був не сам, що небо роїться ними, що вони десятками літають туди-сюди, мчать у всіх напрямках, і, на хвилю втративши орієнтацію, йому здається, що він дивиться не вгору, а вниз, так, наче пляма світла впала на клин води, змішаної з кров’ю, і небо стало морем, а літаки — голодною рибою, яка в темряві кидається на свою здобич.