Розділ 1 1934 рік

На її сьомі іменини крихітний дерев’яний сільський будиночок стоїть у центрі кухонного столу, де має бути цукорниця. Вона витягає приховану шухлядку, знаходить під нею відсік, намацує дерев’яний ключик і вставляє його в димаря. Усередині чекає швейцарська шоколадка.

— Чотири хвилини, — посміхається батько. — Наступного року доведеться мені постаратися більше.

На відміну від скриньок із секретом, із моделлю їхнього кварталу їй довго не вдається розібратися. Вона не схожа на справжній світ. Мініатюрне перехрестя рю де Мірбель і рю Монж, наприклад, що за квартал від їхньої квартири, зовсім не подібне до справжнього. Справжнє перехрестя — це цілий амфітеатр шуму й запахів: восени воно пахне автомобілями й рициновою олією, хлібом із пекарні, камфорою з аптеки «Авен», сокирками, запашним горошком і трояндами з квіткового кіоску. Зимовими днями його наповнюють пахощі смажених каштанів; літніми вечорами воно стає повільним і сонним, повним млявих розмов і скреготіння важких залізних стільців.

Але модель того самого перехрестя, яку зробив її батько, пахне тільки сухим клеєм і тирсою. Її вулиці порожні, її тротуари нерухомі. Для пальців Марі-Лор ця модель — щось трохи більше, ніж крихітна й неповна копія. Він наполегливо просить Марі-Лор проводити по ній пальцями, впізнавати різні будинки, кути вулиць. І одного холодного грудневого вівторка, понад рік відтоді, як Марі-Лор втратила зір, батько приводить її на рю Кюв’є, на кут Ботанічного саду.

— Це, ma chérie, дорóга, якою ми ходимо щоранку. Через доріжку з кедрів попереду — Велика зала.

— Я знаю, тату.

Він піднімає її й тричі крутить навколо.

— А тепер, — пропонує він, — ти приведеш нас додому.

Вона роззявляє рота від здивування.

— Згадай модель, Марі.

— Та як же я?!

— Я за крок позаду тебе. Я прослідкую, щоб нічого поганого не сталося. Ти маєш ціпочок. Ти знаєш, де ти.

— Не знаю!

— Знаєш.

Відчай. Вона навіть не може сказати, Ботанічний сад попереду чи позаду.

— Опануй себе, Марі. По сантиметру за раз.

— Papa, це далеко. Щонайменше шість кварталів.

— Точно, шість кварталів. Застосовуй логіку. Куди ми йдемо спочатку?

Світ обертається й гримить. Кричать ворони, скрегочуть гальма, зліва від неї хтось гупає по чомусь металевому, здається, молотком. Вона човгає вперед, аж доки кінчик її ціпка не повисає в повітрі. Краєчок бордюру? Ставок, сходи, скеля? Вона обертається на дев’яносто градусів. Три кроки вперед. Тепер її ціпок упирається в основу стіни.

— Papa?