Розділ 1 1934 рік

— Отам унизу, — шепоче Вернер сестрі, — отам загинув наш батько.

А коли опускається ніч, Вернер мовчки везе малу Юту через вузькі вулички Цольферайна — двоє дітей із волоссям кольору снігу в долині сажі, що везуть свої жалюгідні скарби в будинок на Вікторіяштрассе, три, де фрау Елена вдивляється вглиб вугільної печі, співаючи втомленим голосом французьку колискову, доки один малюк смикає зав’язки її фартуха, а інший реве в неї на руках.

Уроджена катаракта. Двостороння. Невиліковна.

— Бачиш це? — питають лікарі. — А це бачиш?

Марі-Лор більше нічого не бачитиме все життя. Приміщення, що колись були їй знайомі, — чотирикімнатна квартира, у якій вона живе з батьком, маленький майданчик, обсаджений деревами, у кінці їхньої вулиці, — перетворилися на лабіринти, повні небезпек. Шафи завжди десь не там, де мають бути. Ванна кімната стала проваллям. Склянка води то надто близько, то надто далеко; її пальці завеликі, завжди завеликі.

Що таке сліпота? Там, де мала б бути стіна, її руки нічого не знаходять. Там, де нічого не мало б бути, ніжка столу вдаряє її по нозі. На вулицях гримотять автомобілі; у небі перешіптується листя; кров шелестить у вухах. На сходових майданчиках, на кухні, навіть поряд із її ліжком у дорослих голосах чути відчай.

— Бідолашне дитя.

— Бідолашний мосьє Леблан.

— Яке важке в нього життя! Батько загинув на війні, дружина померла при пологах. А тепер оце.

— Наче на них якесь прокляття.

— Гляньте на неї! Гляньте на нього!

— Відправив би її в притулок для інвалідів.

Ці місяці — місяці синців і печалі; кімнати хитаються, мов вітрильники, напіввідчинені двері б’ють Марі-Лор по обличчю. Її єдиний прихисток — у ліжку, натягнути ковдру до підборіддя, доки батько курить ще одну цигарку на стільці поряд із нею, обстругуючи якусь зі своїх крихітних моделей, маленький молоточок робить «стук-стук-стук», а квадратик шмерґелевого паперу створює ритмічний, заспокійливий скрегіт.

Відчай не триває довго. Марі-Лор ще дуже маленька, а її батько дуже терплячий. «Не буває, — запевняє він її, — такого явища, як прокляття. Бувають щасливі й нещасливі випадки. Щодня удача хилиться в той чи той бік. Але проклять не буває».

Шість ранків на тиждень він будить її удосвіта й одягає, доки вона тримає руки піднятими вгору. Панчохи, сукня, светр. Якщо є час, він заохочує її самостійно зав’язувати шнурівки на черевиках. Потім вони разом п’ють каву на кухні: гарячу, міцну, таку солодку, як їй хочеться.

О шостій сорок вона забирає свій білий ціпочок із кутка, береться пальцем за батьків ремінь ззаду і йде за ним до музею — чотири поверхи і шість кварталів.

Рівно о сьомій він відмикає вхід номер два. Усередині знайомі запахи: стрічок друкарської машинки, навоскованої підлоги, кам’яного пилу. Їхні кроки через Велику залу супроводжує знайоме відлуння. Він вітається з нічним охоронцем, а тоді з доглядачем музею, завжди ті самі слова з однаковими відповідями:

— Bonjour.

— Вonjour.[6]

Два повороти ліворуч, один праворуч. Дзвенять батькові ключі. Замок відмикається, відчиняються навстіж дверцята.